Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 2, Мурасакі Сікібу"

Тепер, коли вона жила в домі Хіґекуро, людини грубої і відлюдькуватої, Ґендзі мовчки страждав через те, що не може обмінюватися з нею навіть невинними жартівливими листами. Але от одного разу, коли дощило і в домі панувала тиша, Ґендзі, згадавши про те, як колись у такий час він знаходив прихисток від нудьги в Західному флігелі, написав Тамакадзурі листа. Його мала б таємно передати служниця Укон, але щоб вона не здогадалася про його зміст, він не писав Тамакадзурі про почуття відкрито, а наздогад. І ось що він написав:

«Цього тихого дня,

Коли капає нескінченно

Весняний дощ,

Чи згадуєте Ви того,

Хто в домі рідному лишився?

З нудьги мої думки раз по раз повертаються в минуле, але чи знайду я слова, щоб Ви мене зрозуміли?»

Вибравши мить, коли поруч не було нікого, Укон крадькома показала Тамакадзурі цього листа, і та заплакала. З кожним днем вона все частіше згадувала Ґендзі, але від самої думки, що не може прямо сказати нерідному батькові, що тужить за ним і хоче його побачити, гірко страждала. Щоправда, про його любовні домагання, які засмучували її колись, вона не розповідала навіть Укон, а зберігала глибоко в серці. Хоча Укон про дещо здогадувалася, але досі точно не знала, що відбувалося між ними.

І от що відповіла Тамакадзура: «Мені соромно навіть писати Вам, але не хочу здаватися неввічливою...

Як нескінченно

З даху краплі падають

Мені на рукава...

І хоч на мить

Невже забуду Вас?

О так, з кожним днем все сильнішою стає, як Ви сказали, нудьга...» Лист закінчувався словами звичайного вияву дочірньої шанобливості.

Розгорнувши його, Ґендзі відчув, що з його очей скапують сльози, як краплі дощу з даху. Соромлячись осудливих людських очей, він удавав, що зовсім спокійний, а його серце розривалося від болю. Мимоволі згадав ті давні дні, коли мати колишнього імператора Судзаку перешкоджала йому зустрічатися з Обородзукійо, іншою Найсі-но камі. Щоправда, його теперішнє страждання видавалося йому набагато боліснішим, ніж минуле. «Люди, що не знають міри у любовних пристрастях, наражаються на вічні муки. Але чи варто цього разу впадати в розпач? Адже йдеться про дружину Хіґекуро, яка вже не годиться для того, щоб бути моєю коханкою...» — марно намагався заспокоїтися Ґендзі. А тому він дістав з шафки східне кото і відразу згадав, як приємно грала на ньому Тамакадзура. Легенько перебираючи струни, сам заспівав: «Не ріжте водорість перлисту...»[229] Здавалося, що якби Тамакадзура бачила його тоді, то, напевне, не залишилася б байдужою до його співу.

Імператор також не міг забути обличчя й постаті Тамакадзури, побаченої під час скороминущої зустрічі, й, засмучений, він безперестанку повторював слова стародавнього і не дуже вишуканого вірша: «Перед собою ваш образ бачу я...»[230] Однак навіть його потаємні листи не могли розвеселити дружину Хіґекуро, яка постійно нарікала на злощасну долю, і якщо й відповідала, то лише так, для годиться. А от про щедру душу й доброту Ґендзі вона ні на мить не забувала.

Настав третій місяць. Щоразу, дивлячись на гліцинії і ямабукі в саду садиби на Шостій лінії, особливо прекрасні в променях призахідного сонця, Ґендзі мимоволі згадував незмінної краси постать Тамакадзури. Врешті-решт, покинувши Весняні покої, він перебрався в Західний флігель, щоб там милуватися квітами. Особливо приваблювали його пишні квіти ямабукі, що привільно цвіли за низькою огорожею з темного бамбука.

«Пелюстками гарденії пофарбую вбрання...»[231], — проказав сам до себе одного разу Ґендзі.

«Дорогою до Іде[232]

Ми ненароком розійшлися,

Та мовчки в серці

Любов я зберігаю

До квітів ямабукі[233]...

Бачу їх у вашому обличчі...» — додав він, але, на жаль, поруч не було нікого, хто міг би його почути. Лише тепер він ясно зрозумів, що втратив її. От яким примхливим буває людське серце.

Одного разу Ґендзі знайшов у саду кілька качиних яєць. Надавши їм вигляду мандаринових і помаранчевих плодів, він знічев’я надіслав їх Тамакадзурі. А щоб лист не зацікавив служниць, написав якомога простіше: «Як давно ми не бачилися! Зізнаюсь, я не очікував від Вас такої безсердечності. Втім, кажуть, що в цьому не тільки Ваша вина. Виходить, що я не зможу з Вами зустрітися, хіба що лише в особливому випадку...

Уже не стало

Одного пташеняти,

Що вилупилися у гнізді,

Тож я хотів би знати,

Який зухвалець його вкрав?

О, яка несправедливість!..»

Хіґекуро теж прочитав листа і, силувано усміхнувшись, пробурчав: «Жінка не повинна їздити навіть до рідного батька, якщо в цьому немає особливої потреби. А тим паче до названого батька. Не розумію, чому пан міністр ніяк не може змиритися з обставинами і дорікає вам?»

Тамакадзура подивилася на нього неприязно і, розгубившись, сказала: «Я не знаю, що відповісти», — а Хіґекуро заявив: «Я сам напишу відповідь», — аж ніяк не поліпшивши її настрою.

«Нещасного каченяти,

Що в гнізді ховалося

Від людей,

Хто зможе

У дім свій забрати?

Я здивований Вашим поганим настроєм. Надзвичайно неприємно, що Ви закохалися...» — написав він.

«Що за дивина? Я ніколи не думав, що Хіґекуро може так вигадливо висловлюватися!» — засміявся Ґендзі. А насправді він був здивований і вкрай незадоволений тим, що Хіґекуро остаточно підпорядкував собі Тамакадзуру.

А тим часом господиня Північних покоїв, головна дружина Хіґекуро, з кожним днем і місяцем упадала у відчай і щораз більше втрачала розум. Сам Хіґекуро все ще ставився до неї співчутливо, допомагав їй у всьому й незмінно піклувався дітьми, тож вона не порвала остаточно з ним стосунків і, як раніше, в повсякденному житті покладалася на нього.

Хіґекуро нестерпно сумував за Макібасірою, своєю улюбленою дочкою, але бачитися з нею в домі принца Сікібукьо не міг. Сама дівчинка почувалася вкрай засмученою тим, що її дід і мати нещадно осуджують батька, а перепона між ними стає щораз більшою. Що ж до її братів, то вони часто відвідували батька і, звичайно, іноді розповідали їй про Тамакадзуру. «Вона й до нас ставиться приязно й ласкаво, а сама цілий день придумує якесь цікаве заняття...» — казали вони, і дівчинка, заздрячи їм, жалкувала, що не може так само вільно розпоряджатися собою. От дивно, що через Тамакадзуру втрачали спокій і жінки, й чоловіки!

Одинадцятого місяця того року Тамакадзура народила чарівного хлопчика. Не тямлячись від радощів, що здійснилася його мрія, Хіґекуро оточив його своїми ніжними турботами. Зрештою, кожен легко собі уявить, що відбувалося тоді в домі, й без докладної розповіді.

Міністр Двору почувався щасливим, що доччина доля склалася так, як він сам цього прагнув. Тамакадзура не поступалася вродою його іншій дочці, ньоґо Кокіден, вихованню якої він приділяв стільки уваги. Касіваґі також підтримував з нею братські стосунки, але іноді з жалем думав, що було б краще, якби вона прислуговувала в палаці й народила дитину Імператорові. Тож побачивши, яке гарне немовля народила його сестра, зухвало подумав: «А Імператор журиться, що досі не має дітей. Ото була б велика честь...» Тамака­дзура спочатку успішно виконувала придворні обов’язки, але її