Читати книгу - "Аномальні рідини, Наталія Ольшевська"

Олександра

   Мабуть, ще ніколи не почувала себе так бадьоро, як після сьогоднішнього двогодинного сну. Пурхаю, як бабка, не відчуваючи під собою землі. І не можу  сказати достеменно, чи справа у вчорашньому вибуху, що трапився між нами з Олегом, чи у тому, що, нарешті, врізала Богдані. Такого раніше зі мною не траплялося,  але після усього, що розповів Олег, щойно побачила її - виникло нестримне бажання змусити її страждати, хоча б фізично. І не факт, що не товкла б її довбешку об підлогу до тих пір, поки не вибила б усю хвору дурню, що живе у її мозку.  

   А ще я наважилася на поїздку додому… Я не могла туди повертатися, тому що пам’ять і так підкидала уривки того вечора, як вірусну рекламу. А зайти знову до кімнати, спати на тому ж ліжку… Лише думка про це викликала приступи нудоти. Та зараз, коли можу подивитися на усе під іншим кутом, впевнена, що впораюся. Особливо тепер, коли Олег сказав, що він мій… Ми не відразу змогли розпрощатися біля мого під’їзду, відтягуючи момент довгими та палкими поцілунками, і я знову тонула у його обіймах. Дивним чином мене зовсім не бентежить той факт, що він досі офіційно одружений. Я не відчуваю себе коханкою, з якою зраджують дружині. Якщо доля звела нас знову, то я не збираюся витрачати ні секунди на недоречні сумніви.

   У супроводі думок та щасливої посмішки виконую свою роботу, не помічаючи втоми.

- Ти наче світлячків наїлася. Хоч бери в підвал замість ліхтарика, - поруч з’являється Адам, коли виймаю готові чизкейки з духової шафи.

- А тебе наче перестрів вуличний злодюжка з ножицями і єдине, що він хотів вкрасти – це твої штани, - киваю на його чорні джинси з дірками на колінах.

- Я відбивався до останнього. Як справи? – обличчя вмить стає серйозним.

- Сашо, - на кухню зазирає одна з офіціанток, - там… Відвідувачка вимагає пекаря, щось не так з її замовленням.

- Я піду, - вклинюється відразу Адам.

- Не треба, я розберуся.
   Знімаю фартух та йду в зал за дівчино. Біляву голову Богдани помічаю відразу.

- Скучила? – запитую відразу.

- Що за хамське відношення до клієнтів? – пирхає. – А привітатися?

- Йди до біса. Достатньо ввічливо? Чи ти хочеш з обіймами, як вчора?

- Отже так, я говорю, а ти слухаєш, - ігнорує мої слова. – Розлучення Олегу я не дам. Він захотів трохи розважитися і вирішувати усе через суд. Нехай. Але мала лишиться з матір’ю, тобто зі мною. Зроблю його недільним татком і він зможе бачити її лише раз в тиждень. Як думаєш, на скільки часу його вистачить? Кого він обере? Тебе чи можливість бути з донькою?

- У тебе нічого не вийде.

- Ще й як вийде. Уже вийшло. Якщо ти не заберешся з нашого життя – я створю йому такі проблеми, що на тебе й часу навіть глянути не залишиться. І винною будеш ти. Тож подумай, наскільки ти цінуєш його спокій. У тебе небагато часу. А тепер  краще розкажи, як тобі з ним? Він тебе вже трахнув? І як це було? - мовчки слухаю її монолог, не бажаючи підтримувати розмову. - А пам’ятаєш, як він піді мною стогнав? Благав не зупинятися…Скільки б ти не намагалася прогнати мене зі своєї голови – я не піду.  Щоразу, коли ти будеш з ним – будеш думати і порівнювати, чи так само він відчував тоді. Та й на цьому не кінець. Він не відмовиться від доньки. Я, - тицяє себе в груди, - її матір і вона результат тієї ночі, коли він обрав мене. Зможеш змиритися з тим, що він завжди любитиме її більше? Завжди, в першу чергу, думатиме про неї.  Дитину, у якій тече моя і його кров, до якої ти не маєш жодного відношення, тому що ти всього лише тимчасова… Куди тягнеш? Лапи прибери!

   Її промову обриває Адам, зовсім не ніжно хапаючи за плече і підіймає з крісла.

- Підкови в зуби і на вихід. Табличку з перекресленим псом на дверях бачила? Сукам вхід заборонено, - тягне її на вихід під гучну лайку. Через прозоре скло бачу, як вона розмахує руками перед Адамом.

   А я так і стою на місці. Сказати, що слова Богдани на мене ніяк не вплинули – не можу. Вона таки посіяла в мені сумніви. Не в Олегові. В ньому я впевнена. Вчора, коли справа майже дійшла до ліжка, я не думала ні про що, тільки відчувала… Але тепер, після її слів… А якщо так і буде? До чого це приведе. І Вероніка… Якщо я дійсно не зможу змиритися і прийняти її? Зараз я не бачу у ній доньки Богдани, вони зовсім несхожі, але якщо це трапиться з часом? Що робити тоді? Господи… Мені потрібно все як слід обдумати, поки все не зайшло надто далеко.

- Ти мене чуєш?

- Що? – відгукуюся на голос Адама. Я навіть не помітила, як він підійшов.

- Пішли, - смикає за тремтячу руку. І лише зараз усвідомлюю, що витріщаюся на двері, наче через них щойно проходив сам сатана, не менше.

- Можна я піду додому? – переводжу погляд на нього. Мій голос, мабуть, схожий на скигління безпритульного щеняти.

- Не можна! Дівчата, Саша на кухню сьогодні не повернеться. Скажіть, щоб її замінили, - тягне до входу для персоналу.

- Я хочу додому.

- Ні, - тягне далі, а я дибаю за ним, як лоша, яке ще не встало на ноги як слід та плететься невпевненою ходою. – Думаєш, я не знаю, що ти зібралася робити вдома? – відчиняє кабінет та всаджує на диван. – Розляжешся, як стара кляча, на ліжку, замотаєшся в якийсь мохнатий плед і мотатимеш шмарклі на кулак, прокручуючи в голові усе почуте. Я не дам тобі цього зробити! – майже гарчить. Відчиняє нижню полицю в столі, дістає пляшку з алкоголем та відкриває один за одним решту ящиків.

- Куди він склянки запхав?

- Я не буду.

- Будеш, - бере склянку, що стоїть біля графина з водою та виливає її вміст у рослину на підвіконні. Сідає поруч, наливає напій та простягає мені. – Пий.

Таки беру склянку з його рук та відпиваю ковток пекельного пійла, яке відразу обпікає горло та стравохід. Закашлююся. Гидота. Та тілом вмить розповзається тепло, яке приливає до щік, і натягнуті нерви трохи розслабляються.

- Сьогодні я твоя мамця, краща подружка або плакальна подушка. Обирай сама, - наливає алкоголь знову в ту ж склянку та випиває одним ковтком. - А тепер розповідай.