Читати книгу - "Випадкова наречена, Поліна Креп"

Не можу викинути пакунок і ненавиджу себе за це. Попрошу Марину.

Перемикаю на холодну. Через пару хвилин перестаю здригатися від сліз і починаю тремтіти від холоду. Це допоможе. Ненадовго.

Завертаюсь у халат і йду ставити чайник. Телефон у кишені вібрує. На секунду всередині мене вибухає сонце – це Тео?

Ні.

Він не може зателефонувати. А я не хочу його чути і бачити – уперто вмовляю промені світла всередині себе. І вони гаснуть, темніють, скручуються у важкий холодний вузол.

– Хай, Ольчику, ти яке шампанське любиш? – морщусь від дзвінкого голосу подруги.

– Не треба алкоголю, Марино, – хриплю. Голос не слухається після довгих ридань.

Боюся, що під винними парами зовсім розкисну, або взагалі сама зателефоную, кому не треба.

– Ой, ну ти й нудна! Потрібно ж відзначити! Гаразд, тоді тортик?

– Як хочеш.

За п'ятнадцять хвилин Марина влітає у квартиру.

Вона засліплює мене усмішкою, щасливими очима. Приголомшує поцілунками, навантажує пакетами та коробкою з тортом.

– А найцікавіше я залишила на десерт, – підносить до моїх очей журнал. – Я так тішуся за тебе! Ну ж бо, розповідай, як ти зачарувала нашого ароматного денді?

"Любов і смерть у сім'ї Томицьких" – проголошує заголовок.

Весь у чорному, красень на фото дивиться похмуро, на його лобі гнівна зморшка, плече висунуто вперед у пориві закрити дівчину з великими блакитними очима.

Це ж я!

Мої пальці міцно стискають руку Тео, а на безіменному блищить величезний камінь обручки.

Заплющую очі і відчуваю, як по щоках знову повзуть сльози.