Читати книгу - "Донька пастора"

Опісля надійшли три листи від Дороті, в яких вона пояснювала, що саме сталося. Пастор, звісно, не повірив, що донька втратила пам’ять. Що це ще за безглузда відмовка? Він радше схилявся до думки, що Дороті або насправді втекла з містером Ворбертоном, або ж в результаті схожої витівки опинилася в Кенті без гроша в кишені; хай там як, а вердикт було винесено остаточно, й оскарженню він не підлягав: Дороті сама винна у всіх своїх нещастях. Пастор все-таки написав листа, але не Дороті, а своєму кузенові Тому, баронету. Для чоловіка шляхетного виховання цілком природно у разі скрути звертатися по допомогу до багатих родичів. За останні п’ятнадцять років вони з кузеном не обмінялися жодним словом, відколи посварилися через нікчемний борг у п’ятдесят фунтів. Та все ж пастор писав доволі впевнено, просячи сера Томаса у разі можливості зв’язатися з Дороті і підшукати їй якусь роботу в Лондоні. Після всього, що сталося, не могло бути навіть мови про повернення до Кнайп-Гілл.

Невдовзі після цього від Дороті прийшли ще два сповнені відчаю листи, в яких вона писала, що помре з голоду, якщо батько не надішле їй трохи грошей. Пастор захвилювався. Він раптом усвідомив, вперше за все своє життя серйозно задумавшись над такою можливістю, що без грошей на людину справді може чекати голодна смерть. Отож, після довгих роздумів, які тривали замалим не тиждень, він продав акції на суму десять фунтів і надіслав чек своєму кузенові, щоб той передав його Дороті, коли вона з’явиться. Тим часом пастор також написав прохолодного листа самій Дороті, мовляв, нехай вона звернеться по допомогу до сера Томаса Хейра. Однак минуло ще кілька днів, перш ніж пастор його відправив, оскільки його турбувала необхідність адресувати листа на фальшиве ім’я «Еллен Міллборо» — пастор підозрював, що це не зовсім законно, — і, як виявилося, він зволікав надто довго. Коли лист прибув до «Мері», Дороті вже була на вулиці.

Сер Томас Хейр був шістдесятип’ятирічним вдівцем і добродушним бовдуром з тупуватим рожевим обличчям та підкрученими вусами. Одягався він незмінно у картате пальто і котелок із загнутими догори крисами, які були страшенно елегантними, але вже чотири десятиліття як вийшли з моди. На перший погляд він справляв враження чоловіка, який уміло замаскувався під кавалерійського майора дев’яностих, тож на нього неможливо було довго дивитися, щоб вам на думку не спали традиційна англійська страва «кісточки з прянощами», дзеленчання дзвіночків на двоколісних екіпажах, спортивна газета «Пінк-ан» у розквіт своєї популярности і Лотті Коллінз з її піснею «Тарара-БУУМ-дей». Однак найприкметнішою його рисою була безмежна плутанина в голові. Він був одним із тих людей, які постійно повторюють «Хіба ви не знаєте?» та «Що-що?» і губляться посеред речення. Коли він потрапляв у халепу чи почувався розгублений, його вуса, здавалося, ставали дибки, від чого він робився схожим на незлобливу, але страшенно безголову креветку.

Сер Томас не мав особливого бажання допомагати своїм кузенам: він ніколи вживу не бачив Дороті, а її батька зараховував до категорії злиденних родичів, яким постійно щось від нього треба. До того ж йому вже в печінках сиділа вся ця історія з «пасторовою донькою». За неприємним збігом обставин у них з Дороті було однакове прізвище, у зв’язку з чим останні два тижні були для баронета нестерпною мукою, і якщо дівчину не приструнити, він побоювався ще більших та серйозніших скандалів. Тому перед своїм від’їздом з Лондона (сер Томас їхав полювати на фазанів) він покликав на воєнну нараду свого дворецького, який також був його довіреною особою та мудрим порадником.

— Послухай-но, Бліте, от же напасть, — почав сер Томас, надувшись, немов креветка (Блітом звали дворецького). — Ти, певно, бачив усі ці статейки в газетах? Про «пасторову доньку»? Мою непутящу небогу?

Бліт був маленьким чоловічком з гострими рисами обличчя і голосом, який ніколи не піднімався вище шепоту. Він був таким тихим, яким тільки може бути голос, не ставши безгучним. Щоб зрозуміти, що сказав Бліт, потрібно було нашорошувати вуха й уважно спостерігати за його губами. Зараз ці губи повідомляли, що Дороті доводиться серу Томасу не племінницею, а кузиною.

— Кузина, кажеш? — перепитав сер Томас. — Твоя правда, кузина! Одне слово, Бліте, що я хочу тобі сказати... Мені здається, нам треба виловити те кляте дівчисько і десь замкнути. Розумієш? Час її розшукати, доки вона ще чогось не вчудила. Здається, вона зараз ошивається десь у Лондоні. Як би нам натрапити на її слід? Залучити поліцію? Звернутися до приватного детектива? Як думаєш, її можна розшукати?

Губи Бліта висловили несхвалення. Схоже, він вважав, що Дороті можна вистежити і без поліції, уникнувши небажаного розголосу.

— От і славно! — зрадів сер Томас. — Берися до роботи. Можеш не шкодувати грошей. Та я навіть і п’ятдесят фунтів готовий заплатити, аби лише більше ніколи не зринала вся ця історія з «пасторовою донькою». І ради Бога, Бліте, — додав він, понизивши голос, — коли ця дівка потрапить тобі до рук, ти вже не спускай з неї очей. Веди її сюди і роби що хочеш, але не випускай з будинку. Зрозумів? Замкни десь, поки я не повернуся. Інакше одному Богові відомо, що вона іще витворить.

Звісно, сер Томас ніколи не бачив Дороті, тож його можна вибачити за те, що своє уявлення про неї він сформував виключно на підставі того, що писали про неї газети.

Блітові знадобилося близько тижня, щоб розшукати Дороті. Того ранку, коли вона вийшла з Поліцейського суду (її оштрафували на шість шилінгів і, оскільки виплатити штраф їй було нічим, затримали на дванадцять годин; місіс МакЕллігот, як затятій порушниці, дали сім діб), до неї підійшов Бліт, підняв свого капелюха на чверть дюйма на знак привітання і безгучно поцікавився, чи вона не міс Дороті Хейр. З другої спроби Дороті нарешті зрозуміла, що він від неї хоче, і зізналася, що так, це вона. Після чого Бліт пояснив, що його послав її кузен, який щиро прагне їй допомогти, а тому вона мусить негайно піти з ним.

Дороті пішла з ним без зайвих слів. Дивно, звісно, що кузен раптом зацікавився нею, але не дивніше, ніж усе те, що відбувалося з