Читати книгу - "Донька пастора"

все було інакше, тоді вона не усвідомлювала, що робить. Тепер же лишень під натиском нещадного голоду їй вдавалося набратися сміливості, щоб попросити кілька мідяків у якоїсь жінки, яка видавалася їй достатньо привітною. Просила Дороті завжди тільки у жінок. Раз вона спробувала попросити у чоловіка, але лише один раз.

Що ж до решти, вона швидко призвичаїлася до вуличного життя: до безкінечних безсонних ночей, до холоду, бруду, нудьги, дикуватого комунізму Площі. Через день-два таке становище не викликало в ній уже ані іскри здивування. Як і всі довкола неї, вона прийняла це жахливе існування як своєрідну норму. Тупа байдужість, яка було охопила її по дорозі на хмільники, повернулася, цього разу сильніша, ніж раніше. Цього й слід було очікувати після стількох ночей недосипання та безпритульності. Коли вам доводиться постійно перебувати просто неба, а зайти до приміщення вдається не більше ніж на годину чи дві, ваше сприйняття затуманюється, ніби яскраве світло сліпить очі, а оглушливий дзенькіт боляче гатить по вухах. Ви щось робите, щось відчуваєте, чогось прагнете, але все це десь на задньому плані, не зовсім реальне. Ваш світ, внутрішній та зовнішній, тьмяніє, аж поки не стає розмитим, ніби сон наяву.

Тим часом її почали впізнавати поліцейські. Люди приходять на Площу і йдуть звідти, залишаючись майже непоміченими. З’являються нізвідки зі своїми клунками та бляшанками для чаю, отаборяться там на кілька днів та ночей, а потім таким самим таємничим чином зникають. Якщо ж ти залишаєшся на Площі довше тижня, поліцейські записують тебе до затятих жебраків і рано чи пізно арештовують. Практично неможливо встежити за суцільним дотриманням заборони на жебракування, але час від часу вони роблять раптові облави й хапають двох чи трьох людей, яких уже давно пригледіли. Так сталося і з Дороті.

Одного вечора її «загребли» разом з місіс МакЕллігот і ще однією жінкою, імені якої вона не знала. Вони мали необережність попросити кілька монет у літньої пані з кобилячим обличчям, яка тут же підійшла до найближчого офіцера і здала їх.

Дороті не дуже й опиралася. Усе було ніби уві сні: перекошене лице старої леді, що з таким завзяттям їх звинувачувала; молодий поліцейський, який обережно, мало не шанобливо, вів її попід руку до дільниці; а тоді камера, викладена білою плиткою, і добряк-сержант, який турботливо передавав їй через ґрати чашку чаю і запевняв її, що суддя не буде до неї надто суворим, якщо вона визнає свою провину. У сусідній камері місіс МакЕллігот бушувала, кричала, обзивала сержанта «останнім негідником», а тоді провела пів ночі, оплакуючи свою гірку долю. Дороті ж нічого не відчувала, окрім певного полегшення від того, що перебуває у такому чистому і теплому місці. Вона одразу ж вклалася на відкидне ліжко, яке було прикріплене до стіни, ніби полиця, і, надто втомлена, щоб накритися ковдрою, проспала так десять годин, навіть не поворухнувшись. Лише наступного ранку вона почала усвідомлювати реальність ситуації, коли поліцейський фургон викотився на Олд-стріт і зупинився перед будівлею Поліцейського суду, звідки долинали звуки різдвяного гімну «Прийдіть, вірні!», який горланили п’ятеро п’яниць.

Розділ 4

1

Дороті була несправедлива, коли вирішила, що батько ладен дати їй померти з голоду на вулиці. Насправді він доклав певних зусиль, щоб зв’язатися з нею, хоч і діяв не напряму, і від його старань було мало користі.

Коли він тільки дізнався про зникнення Дороті, його затопив гнів, просто гнів і нічого більше. Десь близько восьмої ранку, коли він гадав, що ж сталося з його водою для бриття, до спальні увійшла Еллен і непевним голосом, у якому бриніли панічні нотки, повідомила:

— Сер, міс Дороті нема у будинку. Я ніде не можу її знайти!

— Що? — не зрозумів пастор.

— Її немає в будинку, сер! І не схоже на те, щоб у її ліжку спали. Мені здається, її взагалі немає, сер!

— Узагалі немає?! — вигукнув пастор, трохи підводячись на ліжку. — Як це «взагалі немає»?

— Ох, сер, мені здається, вона втекла з дому, сер!

— Втекла з дому?! О такій порі? А як же мій сніданок?

Тимчасом як пастор спускався донизу — неголений, адже води він так і не дочекався, — Еллен уже гайнула до міста, щоб порозпитувати про Дороті, проте безуспішно. Минула година, а служниця все не поверталася. Тоді сталося дещо жахливе й безпрецедентне — дещо таке, що цей білий світ пам’ятатиме ще довго! — пасторові довелося самому готувати собі сніданок. Так, самому морочитися із закіптюженим чайником і тоненькими шматками данського бекону — власними священними руками.

Після такого, звісно, пасторове серце ще більше озлобилося проти Дороті. Решту дня він був надто заклопотаний, лютуючи через несвоєчасні трапези, щоб замислитися над тим, чому вона зникла і чи з нею часом не трапилося якоїсь біди. Він знав лише те, що нестерпне дівчисько (він кілька разів повторяв це «нестерпне дівчисько» і ледве стримувався, щоб не сказати чогось гіршого) взяла і зникла, перевернувши розмірене життя цього дому догори дриґом. Однак, наступного дня питання стало гостріше, адже місіс Семпрілл почала повсюди поширювати свою історію про втечу двох коханців. Звісно, пастор усе гаряче заперечував, але, правду кажучи, в його душу закралася підозра, що все це таки може виявитися правдою. Згодом він вирішив, що Дороті цілком здатна на щось подібне. Зрештою, на що завгодно була здатна дівчина, яка так раптово покинула отчий дім, холоднокровно залишивши батька без сніданку.

Через два дні про цю пригоду прознали газети, і до Кнайп-Гілл приїхав надокучливий молодий репортер та почав про все розпитувати. Пастор навідріз відмовився давати будь-які інтерв’ю, чим тільки погіршив ситуацію, адже таким чином до друку надійшла лише версія місіс Семпрілл. Кілька тижнів, поки газети не втомилися від Дороті і не проміняли її на історію про плезіозавра, якого нібито бачили в гирлі Темзи, пастор купався в променях лихої слави. Щоразу, як він розгортав газету, у вічі одразу впадали кричущі заголовки на кшталт «Пасторова донька. Нові подробиці» чи «Пасторова донька у Відні? Дівчину помітили у низькосортному кабаре». І нарешті у недільній «Замковій щілині» вийшла стаття, що починалася так: «У Саффолку, в будинку пастора, сидить пригноблений старий чоловік, витріщаючись на стіну порожніми очима...», яка була настільки огидною, що пастор навіть звернувся до свого адвоката, аби подати на газету в суд за наклеп. Однак адвокат відрадив його від цього кроку: мовляв,