Читати книгу - "Сердечна терапія"

Олександра глянула на двох різного кольору левів та весняну птаху, викладених на столі господині, і перевела погляд на Антоніну:

— Вибирайте, я ж обіцяла! — всміхнулася вона, а Кіра здивовано вигнула брови.

— Ось так! Людина честі! «Обіцяла...» — зімітувала Антоніна інтонацію Олександри. — Це за моє посередництво у працевлаштуванні! Що ж, мені до вподоби все-таки лев червоний! Дякую!

І Антоніна тут же прикрасила обновкою груди.

— Виглядає оригінально. Не заїжджено, — уважно розглядаючи виріб на моделі, промовила Кіра.

— І ви вибирайте, хай вам буде від мене на честь нашого знайомства, — всміхнулася до неї майстриня.

— Мені? Ну... Дякую, — не приховала здивування Кіра, і очі її забігали між блакитно-синім з червоними крапочками левом і салатово-зеленою птахою з яскравими очицями. — Візьму пташку! Душа потребує весни! Дякую! Що ж, тоді чекаю вас після Різдва, ось моя візитка, коли що — телефонуйте.

— Добре, тільки от розберуся на роботі, боюся, щоб не змусили два тижні відпрацьовувати.

— Ну, то вже як у вас складеться. Але мені б краще не затягувати.

— Вадику, уявляєш-уявляєш-уявляєш!!! Я знайшла таку роботу... Ой!.. Мені так кортить поділитися, — Олександра миттю набрала Вадима, лишень попрощалася з Антоніною біля салону. — Ти коли додому? Я де? Десь тут неподалік метро Лук’янівська. А що? До тебе? Як же... Це ж лікарня... Можна? Тут недалеко? А, точно... я не подумала. Чим, кажеш? Сімнадцятим чи маршруткою до проспекту Перемоги? Лікарня ОХМАТДИТ[2]? За воротами вперед праворуч? Добре. Я маякну, коли доберуся. Ой, я аж тремчу від передчуття нової справи, скоро все зміниться... Ну добре, я тобі наживо все розповім, обіймаю!

43

Олександра їхала тролейбусом, позираючи через розмальоване морозом вікно, і душа її тріпотіла у передчутті змін. Невже вона й правда ось-ось залишить той базар (хоч і звикла вже там до людей, але залишатися назавжди все ж не збиралася), невже сидітиме нарешті в людських умовах? А головне — робота її полягатиме у творенні чудових речей, і за це ще платитимуть гроші! О, коли людині платять за те, що вона б залюбки робила й задурно, — то щастя!

Олександра всміхалася своїм думкам. Щось закрутилося в її житті, завертілося, Господь послав їй Вадима, хоч і так дивно вони познайомилися, коли Стасю на Майдані збили з ніг хлопці на скейтах. Хто б міг подумати, що мине зовсім мало часу, і вони стануть настільки близькими, наче знайомі були завжди? Тепер доля в особі ледве знайомої Антоніни привела її до салону пані Кіри. Хай би там усе пішло добре. Адже роботи вона не боїться, от, правда, чого не любить, то різних інтриг та нещирості, а таке, кажуть, у столиці не рідкість, та ще й у жіночому колективі... Але навіщо марно переживати? Кругом живі люди. Впишеться...

— Дамочко, ви питали Ахмадєт? То виходьте, що ж ви там заклякли? — гукнув до неї водій.

— Дякую! — схаменулася Олександра і вийшла з тролейбуса.

Вона огляділася навколо — один широкий проспект мчав уперед, перекинутий мостом через інший, який ревів багаторядним рухом неподалік. Кілька високих будинків вдалині, а просто перед нею — огорожа лікарняного комплексу з дивною назвою «ОХМАТДИТ», який кияни називають загадковим словом «Ахмадєт». За шлагбаумом при воротах — чимала територія лікарні, а над усім цим якось недоречно витає такий домашній аромат здобної випічки. Олександра принюхалася й озирнулася.

— Ага. Ще одна приїжджа. Озирається. Нюхає... — раптом почула вона бубоніння неподалік і глянула в інший бік.

Бомж, схожий на бабая, яким лякають дітей, рився у смітнику біля зупинки, витягуючи звідти скляні пляшки, і розмовляв сам із собою.

— Їдуть, їдуть... Нюхають тут... Що тут нюхати?! Смог один! Хіба що хлібокомбінат покриває два квартали запахом здоби... Машини від того наче менше смердять... Але ж від нього так жерти хочеться... То краще б машини...

Олександра опустилася з небес на землю, ще раз сторожко глянула на сердитого бомжа і покрокувала до шлагбаума.

«За воротами вперед праворуч», — пригадала вона Вадимові слова і ввійшла на територію лікарні. Місце було їй знайоме. Але минулого разу вони зі Стасею в’їхали сюди на машині, і їй від хвилювання було не до розглядин території.

Зараз у корпусах світилися вікна, на вулиці — ліхтарі, а людей видно не було. Олександра озирнулася й упізнала за описом корпус кардіохірургічної клініки. Це була старовинна чотириповерхова будівля, але добре відремонтована, з новими широкими вікнами, капітальна, міцна, що називається — на віки.

Олександра набрала Вадима на мобільний, і той сказав підходити до головного входу, куди він по неї спуститься. Наближаючись до корпусу, жінка раптом побачила праворуч навпроти нього пам’ятник у вигляді бронзової чоловічої фігури. Вона притишила крок і трохи змінила маршрут — підійшла поцікавитися. На відполірованому гранітному постаменті у вигляді циліндра стояв немолодий миловидий стрункий чоловік. Убрання його було несучасним: довгий піджак, штани, черевики, на грудях через ліве плече — широка стрічка, яка, напевне, означала якусь високу нагороду ще за царя, на шиї біля коміра квадратний хрест, на грудях великий старовинний круглий орден. Але не одяг і не нагороди притягували погляд, а сама фігура цього чоловіка, його суворе, але спокійне немолоде обличчя, здалека освітлене ліхтарями. Щось у ньому ввижалося мудре, врівноважене та надійне.

«Мабуть, він знав щось таке, чого інші не знали, — подумала Олександра. — Хто ж це такий?» Вона опустила очі і помітила на трохи засніженому постаменті напис: «Терещенко Нікола Артемійович. 1819—1903».

«Точно! Він і є, знаменитий київський меценат Терещенко, на чиї гроші і було збудовано цей корпус лікарні! — схаменулася Олександра. — А я й не второпала спочатку. Вадим же розповідав про них, про цілий рід цукрозаводчиків Терещенків, які вісімдесят відсотків своїх доходів віддавали на благочинність! Піди зараз пошукай таких! Ото були люди!» Олександра відступила кілька кроків і знову з ніг до голови оглянула цього чоловіка.

— Гарний пам’ятник, правда? — несподівано обійняв її за талію Вадим.

— Ой, ну ти налякав! — зойкнула вона і сторожко озирнулася на Ніколу Артемійовича, який, здавалося, серйозно, наче екзаменуючи, дивився на молоду пару.

— Та я виглядав тебе у вестибюлі, виглядав, а тоді дивлюся — ти тут із Терещенком кокетуєш. — Вадим надав обличчю удавано-засмученого виразу і теж глянув угору, на вусатого покровителя лікарні. — Ну що, ходімо, покажу тобі, де