Читати книгу - "Художник хиткого світу, Кадзуо Ісігуро"

— Оно, коли ми повернемося, принеси мені ті дві картини. Мені дуже цікаво їх побачити.

Я на мить задумався, а потім сказав:

— Я, звісно ж, з невимовною вдячністю вислухаю думку сенсея про ці роботи. Однак, я не можу пригадати, де саме їх залишив.

— Але ти намагатимешся їх знайти, хіба ні?

— Звісно, сенсею. А тим часом, мабуть, позбавлю сенсея зайвих клопотів і заберу в нього решту картин, яким він із доброти свого серця приділив стільки уваги. Вони, ясна річ, лише загромаджують його кімнату, тож я заберу їх щойно ми повернемося.

— Не переймайся так цими картинами, Оно. Буде достатньо, якщо ти знайдеш решту картин і принесеш їх мені.

— Сенсею, боюся, мені не вдасться знайти решту картин.

— Зрозуміло, Оно, — він утомлено зітхнув, і я знову побачив, як він втупився поглядом у небо. — То ти думаєш, що тобі не вдасться принести мені решту картин?

— Так, сенсею, боюся, що не вдасться.

— Зрозуміло. І ти, звичайно ж, обдумав свої майбутні кроки у разі, якщо тобі доведеться позбутися мого наставництва.

— Я сподівався, що сенсей зрозуміє мою позицію і надалі продовжуватиме підтримувати мене задля розвитку моєї кар’єри.

Він так нічого і не відповів, тому я продовжив:

— Сенсею, для мене було б страшенно болісно покинути віллу. Ці останні кілька років були найщасливіші і найцінніші в моєму житті. Мої колеги на віллі стали мені братами, і я на них рівняюся. А щодо самого сенсея, то мені годі й уявити, наскільки я перед ним у боргу. Благаю вас іще раз подивитися на мої нові роботи і обдумати їх. Можливо, по поверненню сенсей дозволить мені пояснити, що саме я хотів сказати кожною з картин.

Він не подавав жодної ознаки того, що чує мої слова. Отож я провадив далі:

— Я багато чого навчився за ці останні кілька років. Я навчився розмірковувати про світ задоволення й помічати його крихку красу. Але тепер я відчуваю, що настав час рухатися далі. Сенсею, я щиро вірю, що в такі часи, як тепер, художники повинні навчитися цінувати щось більш відчутне і реальне, ніж ті квартали насолоди, які зникають з першими проблисками світанку. Бо ж геть не обов’язково, щоб художники існували лише в своєму закритому декадентському світі. Сенсею, моя совість підказує мені, що я не можу назавжди залишитися художником хиткого світу.

На цих словах я знову повернувся до ліхтарів. Після короткої мовчанки Морі-сан сказав:

— Ти вже давно вважаєшся моїм найталановитішим учнем. Тому мені буде боляче з тобою прощатися. Отож домовмося, що ти маєш три дні, щоб принести мені решту картин. Ти принесеш їх мені і повернешся до серйозніших тем.

— Сенсею, як я вже казав, на превеликий жаль, я не зможу принести вам ці роботи.

Морі-сан дивно засміявся, наче сам до себе. А відтак сказав:

— Як ти сам правильно підмітив, Оно, настали тривожні часи. Надто для молодих художників, майже нікому не відомих і без засобів до існування. Якби ти був менш талановитий, то я би хвилювався за твоє майбутнє після того, як ти мене покинеш. Одначе ти кмітливий юнак. Поза всяким сумнівом, ти вже про все домовився.

— Правду кажучи, я взагалі ні про що не домовлявся. Ось уже впродовж стількох років вілла була моїм домом, тож я ніколи всерйоз не задумувався, що буде, якщо мені доведеться її покинути.

— Та невже? Що ж, як я вже сказав, Оно, якби ти був не такий талановитий, то я мав би підстави хвилюватися. Але ти розумний молодий чоловік, — я побачив, як силует Морі-сана повертається, й він стає обличчям до мене. — Ти, ясна річ, зможеш легко знайти роботу, ілюструючи журнали чи книжки коміксів. Можливо, тобі навіть вдасться потрапити на якусь фірму на кшталт тієї, де ти працював, перш ніж прийшов до мене. Звичайно ж, це покладе край твоїй кар’єрі серйозного художника, але ти, певна річ, усе це врахував.

Ці слова можуть видатися надмірно мстивими, надто з уст учителя, який чудово знає, як сильно ним досі захоплюється його учень. Але знову ж таки, якщо майстер витратив стільки свого часу і ресурсів на якогось учня і тим паче дозволив, щоб в очах суспільства ім’я цього учня почало асоціюватися з його власним іменем, то, напевно, можна зрозуміти, якщо не пробачити цілком цього вчителя, коли він на якусь коротку мить втратив відчуття міри і вдався до реакції, про яку, можливо, потім пошкодує. І хоча всі ці маневрування щодо того, кому справді належать картини, можуть видатися дріб’язковими, все ж можна зрозуміти, коли вчитель, який забезпечував свого учня й фарбами, й іншими необхідними матеріалами, в той момент раптом забуде про те, що його учень теж має право на власні роботи.

Незважаючи на це, очевидно, що така зарозумілість і власництво з боку вчителя — хоч би який видатний він був — цілком несхвальна. Часу від часу я досі прокручую в пам’яті той холодний зимовий ранок і запах горілого, що дедалі посилюється. Це була зима перед початком війни, і я стривожено стояв на порозі Куродиного дому — маленької убогої хатини, яку він колись винаймав у районі Накамачі. Запах горілого, у цьому я не сумнівався, ішов зсередини будинку, і звідти також доносився жіночий плач. Я раз за разом смикав за мотузку, щоб подзвонити в двері, і гукав, сподіваючись, що хтось мені відчинить, але так і не дочекався відповіді. Урешті вирішив зайти всередину, але варто мені було відчинити зовнішні двері, як при вході виник поліціянт в уніформі.

— Що вам треба? — різко запитав він.

— Я шукаю пана Куроду. Він удома?

— Мешканця цього будинку забрали в поліцію для допиту.

— Допиту?

— Раджу вам іти додому, — сказав поліціянт. — А ні, то ми заодно почнемо перевіряти і вас також. Зараз нас цікавлять усі близькі друзі цього мешканця.

— Але чому? Невже пан Курода вчинив якийсь злочин?

— Ніхто не хоче, щоб такі, як він, крутилися неподалік. А ви ідіть, куди йшли, якщо не хочете так само потрапити у відділок для допиту.

З дому і далі долинав жіночий плач — напевно, мама Куроди, подумав тоді я. І почув, як на неї кричить якийсь чоловік.

— Хто тут головний? — запитав я.

— Він перед вами. Хочете, щоб вас арештували?

—