Читати книгу - "Художник хиткого світу, Кадзуо Ісігуро"

а того вечора, коли я вперше зайшов у павільйон слідом за Морі-саном, небо вже зафарбувалося в багрянець, і внизу, посеред безладно розкиданих дахів, що досі виднілися в сутінках, один за одним загорялися вогні. Морі-сан підійшов іще трохи ближче до краю, милуючись краєвидом, і, схилившись плечем на один зі стовпців, задоволено глянув на небо і сказав, не озираючись на мене:

— Оно, там у хустині є сірники і ґніт. Якщо твоя ласка, прошу, запали ці ліхтарики. Результат, можу собі уявити, буде вкрай цікавий.

Поки я зусібіч обходив павільйон, запалюючи один ліхтарик за одним, сади навколо нас, які стали непорушні і мовчазні, поступово розчинялися в пітьмі. Увесь час я знай поглядав на силует Морі-сана, який добре виднівся на тлі неба. Він замислено розглядав краєвид перед собою, і я вже запалив десь половину ліхтариків, аж раптом почув його слова:

— То як, Оно, розкажеш, що тебе так тривожить?

— Прошу, сенсею?

— Ти сьогодні сказав був, що тебе щось тривожить.

Я ніяково засміявся, запалюючи ще один ліхтарик.

— Та це пусте, сенсею. Я б не став сенсея навіть турбувати такими дрібницями, але не певен, як мені самому їх розуміти. Річ у тім, що два дні тому я виявив, що деякі мої картини хтось кудись забрав, бо в старій кухні, де я зазвичай тримаю свої роботи, їх нема.

Морі-сан витримав паузу, а тоді запитав:

— А що на це сказали інші учні?

— Я їх запитував, але ніхто нічого не знає. Чи принаймні не хоче мені казати.

— То що ж, на твою думку, сталося, Оно? Думаєш, проти тебе змовилися?

— Правду кажучи, сенсею, інші учні останнім часом щосили уникають мого товариства. За останні кілька днів мені не вдавалося нормально поговорити з жодним із них. Коли я заходжу в кімнату, всі замовкають або взагалі виходять геть.

Морі-сан на це нічого не відповів, і коли я перевів погляд на нього, то скидалося на те, що він досі був цілком поглинутий розгляданням призахідного неба. Я саме запалював черговий ліхтарик, коли він сказав:

— Зараз твої картини в мене. Прийми мої вибачення, якщо змусив тебе хвилюватися, забравши їх. Просто днями в мене з’явилося трохи вільного часу, і я вирішив, що це слушна нагода подивитися твої останні роботи. Тоді тебе десь не було. Я мав тобі про це сказати, коли ти повернувся. Оно, прошу, вибач мені.

— Та звісно, сенсею. Я безмірно вдячний, що ви виявили такий інтерес до моїх робіт.

— Цілком природно, що я цікавлюся роботами своїх учнів. А ти — мій найкращий учень. Я витратив не один рік, плекаючи твій талант.

— Авжеж, сенсею. Мені годі й оцінити, скільки всього я вам завдячую.

Ми обоє замовкли, і я продовжив запалювати ліхтарики. Відтак я зупинився й сказав:

— Тепер мені легше на душі, бо знаю, що мої картини в безпеці. Я мусив би здогадатися, що цьому всьому є якесь просте пояснення. Зараз я можу заспокоїтися.

Морі-сан на це нічого не відповів, але, як я міг судити з обрису його силуету, він так і не відірвав погляду від небокраю. Я подумав, що він мене попросту не почув, і вирішив повторити свої слова трохи голосніше:

— Я радий, що можу більше не хвилюватися за свої картини, бо вони в цілковитій безпеці.

— Так, Оно, — відповів Морі-сан так, наче раптом пробудився від якихось далеких думок. — Я мав трохи вільного часу. От я й попросив одного з учнів піти і принести мені твої останні роботи.

— Безглуздо було з мого боку хвилюватися. Я радий, що картини в безпеці.

Морі-сан нічого не сказав, і я знову подумав, що він мене не почув. Але потім він додав:

— Мене дещо здивувало те, що я побачив. Ти досліджуєш цікаві підходи.

Може, він не сказав дослівно саме цю фразу, «досліджуєш цікаві підходи». Бо тепер я розумію, що сам деколи саме так говорив у подальші роки, і цілком може бути, це мені пригадуються мої власні слова, які я сказав Куроді трохи пізніше в тому ж самому павільйоні. Утім, знову ж таки, я певен, що і сам Морі-сан іноді використовував фразу «досліджувати підходи»; ба більше, це, мабуть, іще один доказ того, що я чимало перейняв від свого колишнього вчителя. Хай там як, а я пам’ятаю, що тоді відреагував на його слова лише ніяковим смішком і взявся запалювати наступний ліхтарик. А потім знову почув його голос:

— У тому, що молодий художник хоче трохи поекспериментувати, немає нічого поганого. Це лише на користь, зокрема, допомагає позбавитися багатьох поверхових інтересів. А опісля художник може повернутися до серйозної роботи ще з більшим завзяттям, аніж досі, — він зробив паузу, а потім пробурмотів, неначе сам до себе: — Так, в експериментах немає нічого поганого. Така вже молодеча вдача. У цьому взагалі немає нічого поганого.

— Сенсею, — мовив я, — я не маю сумнівів, що мої останні картини — це найкраще з усього, що я досі малював.

— Вони непогані, геть непогані. Але знову ж таки, не варто витрачати аж надто багато часу на такі експерименти. Бо тоді є ризик перетворитися на мандрівника, який подорожує безкінечно. Замість того, щоб без зволікань повернутися до серйозної роботи.

Я промовчав, сподіваючись, що він іще щось додасть. Після короткої паузи я проказав:

— Ясна річ, безглуздо було так перейматися безпекою цих картин. Але розумієте, сенсею, я пишаюся ними більше, ніж будь-якими іншими роботами, які досі створив. Хай там як, а я мав би здогадатися, що цьому всьому є якесь просте пояснення.

Морі-сан продовжував мовчати. Коли я зиркнув на нього попри ліхтарик, який саме запалював, важко було зрозуміти, чи він обдумує мої слова, чи його думки взагалі витають деінде. Павільйон заливало незвичне змішане світло призахідного неба і все більшої кількості запалених ліхтарів. Однак обриси Морі-сана залишалися темним силуетом. Він так і стояв спиною до мене, спершись на стовп.

— До речі, Оно, — врешті озвався він. — Мені сказали, що ти нещодавно завершив ще одну чи дві картини, але їх не було серед тих, які тепер у мене.

— Може бути, що одну чи дві роботи я й справді тримав у іншому місці.

— Он як. І, ясна річ, це саме ті картини, які тобі найбільше до душі.

Я нічого на це не відповів.