Читати книгу - "Забудь мене, Впіймай мене, Ретта Кім"

Мої вуста розтягнулись в усмішці. Я була задоволена тим, що бачу в дзеркалі.

— А стегна взагалі розкішні, — задоволено промовив Алекс, прилаштувавшись за моєю спиною, й усміхнувся, провівши по них руками. — Може, варто було обрати щось інше? А то…

— Запізно, кусака, — гмикнула я. — Що обрав, те і маєш. Тобі краватка і діловий костюм личить більше, ніж я думала, — я обернулась і поправила йому краватку. Мушу зізнатись, Алекс виглядає неперевершено й до біса сексуально в цьому костюмі.

— Якщо тобі подобається, то я можу кожен день так ходити. Однаково на роботу так вдягатимусь, — усміхнувся Алекс.

— Робота… — я замислилась.

— Щось не так?

— Я написала заяву на звільнення. Нічого не встигаю.

— Ти впевнена, вогнику? — стурбовано запитав хлопець, взявши мою долоню у свою.

— В даний час, життя декого мені важливіше, ніж весільні сукні, — пробурмотіла я. — Та ми не про те говоримо. Нам уже час.

— Бачиш, вогнику, і зовсім ти не кактус, — Алекс ніжно усміхнувся й обійняв мене. — Ти сильна, та чутлива дівчина, яку хочеться захищати. І не дивись так на мене, я розумію, що ти сама можеш себе захистити. Але не позбавляй мене можливості подбати про тебе.

— Гаразд, Алексе. Час. Ми й так уже запізнюємось.

Коли ми зайшли у величезний зал, там уже зібралося чимало людей. І, схоже, усі намагались уявити себе аристократами дев’ятнадцятого століття… як же я не люблю такі збіговиська…

— Всього кілька годин і ми підемо звідси, — тихо промовив Алекс і підставив лікоть, щоб я взялася за нього.

— Як ти тут жив? — запитала я.

— Думаєш, я так просто звідси втік? — з усмішкою промовив Алекс.

Окинула поглядом присутніх. Майже одразу побачила Нола з Джейком, що стояли в кутку. По всьому залу були мисливці, які спостерігали за людьми. Та-а-ак, здається, вони дещо перестаралися. Навіщо стільки? Аж ось погляд вловив високу постать у тіні. Чоловік, схоже, очікував на когось, і, знайшовши, вийшов на світло. Вінсент не відривав погляду від когось. Я поглянула в тому ж напрямку й побачила русяву дівчину. Знову глянула на Вінсента. Не схоже, що в його погляді були якісь позитивні емоції. Та от він помітив мене й тепер не зводив очей.

— Хто та дівчина? — запитала я, вказавши на русоволосу.

— Сандра, — промовив Алекс і ледь помітно скривився.

— Угу, та, що обіцяла боротися за тебе, — пригадала я і прикипіла поглядом до неї.

— Іс… — прошепотів Алекс, невдоволено глянувши на мене.

— Що? — усміхнулася я, глянувши на Алекса. — Ти міг сказати, що в мене є конкурентка…

— В тебе немає конкуренток, — роздратовано промовив він.

— Дійсно? Мені здається, вона вважає по-іншому, — буркнула я і знову перевела погляд на дівчину, що спопеляла мене поглядом. — Схоже, я зіпсувала їй настрій. Підійти і зіпсувати його остаточно?

— Іс, будь ласка. Скажи мені краще, чому демон прямує до нас?

— Алексе, — пролунав чоловічий голос збоку. І ми одночасно повернулись, побачивши Томаса Стюарта разом з дружиною. Так, Вінсент зачекає. — Познайомиш нас?

Алекс скривився і глянув на мене.

— Або вони, або демон, — одними вустами промовила я і, повернувши голову до батьків Алекса, натягнула усмішку.

Жінка зміряла мене уважним поглядом, не упускаючи жодної дрібниці. А от чоловік скривився. Схоже, йому було відомо, хто я.

— Карісса Еванс, моя дівчина, — спокійно промовив Алекс. — Каріссо, це мої батьки — Томас та Марія Стюарти.

— Дуже приємно, — ширше усміхнулась я потиснувши руку батькам. Ще трохи й очі Марії на лоба полізуть. Оце так реакція…

— Так от про який сюрприз говорила Софі… — тихо пробурмотіла жінка, натягуючи чергову усмішку.

— Яка чудова компанія, — пролунав знайомий голос. — Не заперечуєте, якщо ми приєднаємось?

До нас підійшов Лукас під руку… з Луною. Ого… у мене б теж очі на лоба полізли, та щось підказувало, що у цьому десь є підстава. Дівчина занадто напружена. Він що, насилу її сюди притягнув? Вони виглядали незвично разом, оскільки Лукас мав високий зріст, а Луна, тим часом, ледве досягала його плечей, хоч була на досить високих підборах. 

Та ось мою увагу привернула поведінка Сандри, яка посилала комусь вельми красномовні погляди. Що тут, чорт забирай… вона змушує мене напружитись. Вловила непримітного чоловіка в натовпі, що, швидше за все, дивився на дівчину і, кивнувши їй, кудись попрямував.

— Вибачте, змушена покинути вашу компанію, — ввічливо промовила я й шепнула на вухо Алексу. — Я до Нола.

— Я з тобою, — хлопець схопив мене за руку.

— Алексе…

— Я з тобою, — з притиском повторив хлопець.

— Ще раз пробачте, — промовила я. Дивне поєднання невдоволення й нерозуміння ситуації на обличчях Стюартів… не бачила ще такого. Зітхнула й разом з Алексом попрямувала до Нола.

— Що трапилось? — запитав він.