Читати книгу - "300 миль на схід, Богдан Вікторович Коломійчук"

— Ваша правда. Гаразд, Козлов щось вам пізніше принесе. Якщо, звісна річ, не зжере по дорозі. 

Я уявив цю тварину з моєю їжею в руках, і до горла підступила нудота. На столі все ще стояло вчорашнє вино, тож я мимоволі вхопив склянку й одним ковтком випив. 

— Поговоримо про 7-му ескадрилью, — ​мовби не помітивши моєї реакції, продовжив Олексій. — ​Давно з ними виходили на зв’язок? 

— Я не виходжу з ними на зв’язок. 

Це було чистою правдою, оскільки наше спілкування відбувалося в односторонньому порядку. Я лише передавав інформацію у штаб. 

— Гаразд, уточню запитання: ви можете з ними зв’язатися? 

— Ескадрилья відступає разом з усією армією. Доки це відбувається, жодного зв’язку бути не може. 

— Однак як тільки відступ зупиниться, ви можете повернутися до старої моделі зв’язку? 

— Не впевнений. 

— Чому? 

— Хіба Кацман не розповів чому? 

Олексій витримав паузу, за цей час закинувши ногу на ногу. 

— Сердитесь на нього? — ​запитав він. — ​Дарма. Цей чоловік переповнений жагою помсти, але витримки в нього значно менше, ніж у вас. Козлову було достатньо лише підвісити його за ноги й добре перевірити на міцність його суглоби, навіть їх не ламаючи, щоб той усе розповів. Усе, починаючи з вашого знайомства й аж до повітряної атаки американців на Чуднів… До речі, знаєте, чому він так дивакувато говорить про себе в третій особі? 

— Гадки не маю. 

— Це своєрідний спосіб відмежуватися від реальності, від теперішнього, від того, що старого ладу більше немає, від смерті дружини, від щоденного страху. Мовляв, все це відбувається не зі мною, а з кимось іншим. З іншим Кацманом. Звідси й ці фрази, на кшталт «Кацман радий вас бачити», «Кацман погоджується» чи «Кацману час іти». Цікавий випадок, скажу я вам. 

— А що з ним буде тепер? 

— Вас і справді це цікавить, Вістовичу? 

— Інакше б не питав. 

— Він нам іще знадобиться. Наразі житиме… 

Під стіною пробіг велетенський щур, лише на секунду затримавшись, аби глипнути на людей. Гризун був розміром з невелику кішку. Шерсть його лискотіла, відбиваючи електричне світло. 

— А хто ж видав самого Кацмана? 

— Одна молодиця десь з-під Житомира звинуватила в убивстві свого коханця якогось мандрівного єврея. Червоноармійці, яким той продавав порнографію і морфій, швидко збагнули про кого мова. 

До горла підкотився сухий клубок. Я важко ковтнув. Олексій тим часом пожбурив якомога далі від себе недопалок і запалив нову цигарку. 

— Повторюю: чи повернетесь ви до старого способу зв’язку, як тільки відступ вашої армії припиниться? — ​сказав він. 

— Можливо. 

— Тобто якщо налагодиться телеграфний зв’язок? 

— Так. 

— Чудово. 

Допитувач підвівся і якийсь час міряв мою в’язницю кроками. 

— Перейдемо тепер до справи, — ​озвався він з кутка, в якому кілька хвилин тому зник щур. — ​Я готовий вас відпустити, Вістовичу. Не так, як учора. По-справжньому. 

Я затамував подих. 

— В обмін, звісно, на деяку послугу робітничо-селянській Червоній армії і персонально мені. 

Допитувач знову опинився навпроти і, спершись руками на стіл, нахилився до мене. Обличчя його опинилося просто перед моїм. 

— Ви передаватимете їм ті координати, які я сам вкажу, — ​промовив Олексій, викрешуючи кожне слово. 

— І що їх чекатиме? Ваша артилерія? 

— Ні, польова кухня… 

Кинувши мені цей позбавлений веселощів жарт, допитувач рушив до дверей. 

— Подумайте, — ​сказав він наостанок. — ​А я невдовзі повернуся. 

Двері за ним зачинились. 

VIII 

Відень 

31 жовтня 1920 року 

Найхимернішим предметом у кабінеті начальника Staatspolizei була африканська бакаутова[160] статуетка племені Маконде[161], що стояла на краю столу поруч стіни. Вона зображала надміру худорляву жінку з велетенським кошиком на голові. Вістович мимоволі придивився до її обличчя, сподіваючись побачити на ньому вираз утоми й муки, проте жінка дивилась перед собою гордо та спокійно, ніби на голові замість важкої ноші в неї сидів невагомий метелик. 

Ще до війни німецька преса писала про жорстокі племена колонізованих Камеруну і Занзібару, які нещадно вбивали європейських місіонерів, фермерів і вчителів, що намагалися принести на їхні дикі землі «світло цивілізації». Репортери запевняли, що інакшого виходу, аніж застосувати каральні методи, кайзер не мав. Унаслідок цього тисячі аборигенів було вбито, а до Європи солдати каральних експедицій привезли мільйони пам’яток: від дешевих дрібниць, як от намиста з мушель чи примітивної африканської зброї, до справжніх витворів тубільного мистецтва: статуеток, масок та музичних інструментів. Невдовзі все це осіло у приватних і музейних колекціях або прикрасило європейські помешкання та кабінети. 

— Невдячна це справа, виконувати завдання бюро, яке вмирає, наче шмат льоду на сонці, — ​озвався Шобер. 

Вони вже кілька хвилин тримали паузу. Кабінет укотре заволік тютюновий дим і висів тут, як портьєра. 

— Я робив це не для Бюро, — ​відповів Вістович і відвів погляд від статуетки. — ​Вірите чи ні, але я по-справжньому вболіваю за ту землю. По один і по другий бік Збруча… Мені неоднаково, що з нею станеться. Як розпорядиться історія. 

Шобер кивнув. 

— Як розпорядиться історія ми знаємо, — ​сказав він. — ​Пілсудський знову розпочав перемовини з більшовиками. Вважатиму дивом, якщо українцям коли-небудь дістанеться бодай клапоть території. Мені шкода, Вістовичу. 

Той знизав плечима. 

— Справедливість померла разом зі старим світом, — ​сказав він. — ​Хоча й там вона траплялася нечасто. 

— Повернімося до вашої розповіді, — ​після чергової паузи промовив Шобер. — ​Як довго ви перебували в полоні? 

Вістович кинув погляд на вікно. На вулиці вже почало сіріти. Їхня розмова сьогодні тривала надміру довго. Чоловік потягнувся до склянки з водою і, відпивши, промовив: 

— Два чи три тижні, можливо, більше. Хоч насправді мені видавалось, що все це триває лише один безкінечний день. 

Вранці приходив Козлов, приносив якусь їжу. Утім, приносив її не мені, а всідався за стіл і жер у мене на очах. Потім виходив, лишаючи жалюгідні недоїдки. Чекісти хотіли, аби я доїдав те, що лишилось після нього, змагаючись при цьому зі щурами, які опинялися біля миски, щойно за Козловим зачинялися двері. Їм потрібно було, щоб я випрошував у них воду або по-тваринному злизував вологу зі стін. Не катуючи фізично, вони ламали мене зсередини.