Читати книгу - "300 миль на схід, Богдан Вікторович Коломійчук"

Повернувся Козлов, тримаючи в руках темну запліснявілу пляшку, дві склянки й коркотяг. Вино поставив між нами посередині, склянки, наче кельнер, кожному підсунув до його краю, коркотяг простягнув начальнику. Далі виструнчився і дочекався наказу повернутися за двері. 

— Що ж, пограймо у вашу гру, — ​мовив чекіст, обережно відкорковуючи пляшку. — ​Це вино зберігалося тут, у цьому погребі. Як ви почули, Козлов невисокої думки про знайдену колекцію. Йому, на жаль, дістались дві пляшки відмінної мальвазії… 

Найсвітліший князь, Роман Сангушко, думаю, почастував би своїх гостей за якої-небудь урочистої нагоди. Ми з вами, у певному розумінні, і справді тут гостюємо, а повторний прихід на Волинь Революції — ​чудовий привід для учти. Згодні зі мною?.. 

Закривши рукою напис на етикетці, Олексій наповнив дві чарки. 

— Скуштуйте, — ​запросив він. — ​І, якщо вгадаєте сорт цього вина та його вік, одразу звідси зможете вийти на волю. Я не жартую… Виноторговцю таке завдання цілком до снаги, а для в’язня — ​гарний шанс повернути свободу. 

— Навіщо вам ризикувати? — ​не повірив я. 

— Бо я азартний гравець і люблю ризик, — ​відповів той. — ​На полі бою зазвичай немає місця для гри, і тільки мій фронт — ​це по-своєму ломберний стіл[156]. Я не рубаю шаблею поляків і петлюрівців. Я граю проти них. 

Кілька секунд ми мовчали, дивлячись один одному в очі. У погляді мого співрозмовника справді прочитувався азарт. Його темні очі аж іскрилися від задоволення. Здавалось, він і справді сидів зараз не в сутеренах, а в якому-небудь клубі за партією у бридж або в пікет. 

Я взяв склянку з вином і підніс її до губ. Пити не поспішав. Найперше, вдихнув його запах — ​пряний, насичений, злегка солодкавий. Колір трунок мав темно-червоний, майже кривавий. Я охоче спробував би його за інших обставин, у добрій львівській або віденській ресторації у товаристві гарної жінки… Трішки відпивши, я мимоволі заплющив очі. Мені пригадалася Бейла, яка полюбляла під добре вино давати волю своїй винахідливій фантазії. Ми змагалися хто з нас відіп’є рівно третину бокала або кому вдасться прочитати рядок із вечірньої газети, дивлячись на нього через пляшкове скло. Та частіше ми читали поезію. Кожен мав прочитати строфу, яка б починалася з літер, узятих з винної етикетки. Для Бейли це було легко, вона багато знала напам’ять. А я ж мусив діставати книжки з її бібліотеки й підшуковувати відповідну поезію в Петрарки, Овідія, Вергілія, Шиллера, Ґете чи рядки з п’єс Шекспіра. 

— І що скажете? — ​повернув мене до реальності чоловік навпроти. 

— Я не певен. 

— Раджу перебрати в пам’яті лише благородні вина. У цьому погребі навряд чи тримали абищо, — ​сказав він. 

Я відпив ще один ковток і дослухався, як делікатно трунок діє на мої притуплені хворобою смакові рецептори. 

— Думаю, вино з Бордо, — ​припустив нарешті. 

— Так, — ​відповів Олексій. — ​А точніше? 

— Як на мене, це… Ротшильд[157]. Не інакше. 

Чекіст помовчав, а потім кутики його рота смикнулись у посмішці. 

— Вгадали, чорт забирай! — ​вигукнув він. — ​Це справді Ротшильд. Старий князь мав відмінний смак. 

Я не зводив з нього погляду. 

— Що ж, ідіть, — ​сказав він нарешті. 

— Справді? — ​не повірив я. 

— Так, ми ж домовились, — ​підтвердив чекіст. — ​Двері он там. Козлову скажете, що я вас відпустив. Звісно, він не повірить, зайде сюди, але я підтверджу. 

Не зводячи з нього недовірливого погляду, я підвівся й обережно рушив до виходу, наче йшов по замінованому полю. Коли моя рука вже майже торкнулася клямки, позаду мене знову почувся голос Олексія: 

— Стривайте, — ​сказав він тоном людини, яка раптом пригадала щось направду важливе. — ​Ми домовлялися, що ви назвете ще вік вина. Чи не так? 

Я завмер. 

— Авжеж, — ​відповів йому замогильним голосом. 

— Отже… 

— 1850-й, — ​сказав я навмання, знаючи, що й так не вгадаю. 

Олексій скривив розчаровану гримасу й підвівся з-за столу. 

— А ось тут, дорогий Вістовичу, варто було проявити кмітливість. Старий князь, затятий полонофіл, любив символічність у всьому… — ​сказав він. — ​І цю пляшку, думаю, відкоркував би 11 листопада 1918 року[158]. Якби дожив. 

— Вино 1863 року…[159], — ​тихо промовив я. 

— Атож. 

Він випив зі своєї чарки і долив трохи мені. 

— На сьогодні досить, — ​підсумував Олексій. — ​Маю надію, що переконав вас, по-перше, у тому, що не всі червоні такі звірі, як про нас розповідають. А по-друге, що ми можемо один одному довіряти. Адже можемо? 

Я був втомлений розмовою і до того ж ще недостатньо здоровий, тому тільки безсило кивнув. 

— До завтра, — ​попрощався він і вийшов, прихопивши пляшку. 

Я повернувся до свого кутка під стіною і знову ліг, наче побитий пес. Ця не надто довга розмова чомусь мене страшенно втомила. Тому не минуло й хвилини, як я провалився у прірву сну. 

Розбудив мене Козлов, безцеремонно копнувши у бік черевиком. Лють гарячою хвилею вдарила мені в голову, захотілося кинутись на нього й придушити, але, зціпивши зуби, я опанував себе. Ослаблений і голодний, я заледве чи мав би якісь шанси проти цього здорованя. 

— Вставай, зараз командир прийде, — ​буркнув Козлов, свердлячи мене своїм ненависним поглядом. 

Я скорився. Спочатку звівся на ноги, потім підійшов до столу й сів на свій стілець. 

— Я б тебе прирізав, петлюрівська собако… — ​у потилицю мені промовив Козлов. Голос його був трохи стишений, але все ж виразний. — ​Не знаю, чому командир з тобою панькається. 

Відчинилися двері, і зайшов Олексій. Дав знак моєму навіженому конвоїру вийти, а потім сів навпроти мене. Обличчя допитувача цього разу було напружене, губи стиснуті, очі звужені до щілин. 

— Як спалось? — ​кинув він мені. 

— Чудово. 

Олексій гмикнув. 

— Спілкувались із Козловим? 

— Так, йому хочеться мене прирізати. 

— Видно, не надто хочеться, якщо ви досі живі. Коли він щиро бажає комусь смерті, то не зважає на будь-які перешкоди. Навіть командир йому не завада, — ​зазначив Олексій. 

— Що ж, дякую, що попередили. Пильнуватиму. 

Допитувач закурив, цього разу мені не пропонуючи. 

— Ми сьогодні говоритимемо більше по суті, Вістовичу, — ​сказав чекіст. — ​Буде менше, так би мовити, світоглядної філософії. 

— Як вам завгодно. 

Він уважно придивився до мене. 

— Вам нічого не потрібно? — ​запитав раптом. — ​Нічого не хочете попросити? 

— Про що ви? — ​питанням на питання відповів я. 

Той знизав плечима. 

— Бритву, щоб поголитися, чисту воду… Їжу, врешті-решт. Хочете їсти? 

Он воно що. Йому треба, щоб я просив. Учора наливав мені дорогого вина, був приязним, а сьогодні змінив тактику. 

— Хіба полонених не годують? — ​промовив я. 

— Буває, що забувають. 

— Якщо охляну від голоду,