Читати книгу - "Жнець, Террі Пратчетт"

Він не відповів.

— Ти допомагав мені з врожаєм і таке інше.

— ЦЕ БУЛО... ЦІКАВО.

— Було неправильно з мого боку затримувати тебе просто через купу збіжжя.

— НІ. ВРОЖАЙ ВАЖЛИВИЙ.

Білл Двері розтулив долоню. Виник часомір.

— Я все не збагну, як ти це робиш.

— ЦЕ НЕСКЛАДНО.

Шипіння піску наростало, поки не заповнило всю площу.

— Чи маєш ти останні слова?

— ТАК. Я НЕ ХОЧУ ЙТИ.

— Ну. В усякому разі, стисло.

Білл Двері був вражений, коли виявив, що вона намагається взяти його руку.

Над ним стрілки півночі зійшлися докупи. Долинуло дзижчання годинника. Дверцята відчинилися. Автомати вийшли назовні. Вони поклацали при нахилі дзвона в кожен бік, вклонилися одне одному і здійняли свої молоточки.

Деннь.

І тут почувся звук кінського чвалу.

Панна Літунка зрозуміла, що край зору заполонили багряні й червоні цятки, ніби спалахи після зображення, без усякого зображення, що матиме оте «після».

Якби вона швидко повернула голову і глянула б краєчком ока, то могла би побачити маленькі, загорнені в сіре постаті, що зависли навколо стін. Податківці, подумала вона. Прийшли упевнитися, що все відбудеться.

— Біллє? — сказала вона.

Він зімкнув долоню над золотим часоміром.

— ТЕПЕР ЦЕ ПОЧАЛОСЯ.

Звук копит став гучніший, відлунював від будинків за ними.

— ПАМ’ЯТАЙТЕ: ВИ У БЕЗПЕЦІ.

Білл Двері відступив у тьму.

А потім на мить виник знову.

— ЙМОВІРНО, — додав він і відступив у темряву.

Панна Літунка сіла на сходинках годинника, колихаючи тіло дівчинки на своїх колінах.

— Білле? — ризикнула вона.

Вершник в’їхав на площу.

Воно справді було на скелетному коні. Голубе полум’я проблискувало крізь кістки створіння, коли воно чвалом бігло вперед; панна Літунка зловила себе на міркуванні, чи то справжній скелет, якимось чином одушевлений, щось, що було колись усередині коня, чи скелетне створіння саме по собі. Це була смішна лінія міркувань, щоб її додумувати, але це було краще, ніж скніти в очікуванні жаскої дійсності, яка наближалася.

Чи його просто обдерли, чи гарненько відполірували опісля?

Вершник спішився. Воно було набагато вище за Білла Двері, але пітьма його мантії приховувала всі деталі; воно тримало щось, що не було достеменно косою, але коса могла бути серед його предків тією ж мірою, що й патичок — серед предків найбільш хитромудро влаштованого хірургічного приладдя. Вона пройшла довгий шлях, відколи будь-який із предків цього приладдя торкався стеблини.

Постать приступила до панни Літунки, коса стриміла за її плечем, і зупинилася.

— Де Він?

— Не знаю, про кого ти говориш, — сказала панна Літунка, — і на твоєму місці, юначе, я б годувала свого коня.

Здавалося, в постаті виникли проблеми із засвоєнням цієї інформації, але зрештою вона, здавалося, дійшла висновку. Вона зняла косу і глянула вниз на дитину.

— Я знайду Його, — сказало воно. — Але спершу...

Воно заціпеніло.

Голос за ним сказав:

— КИНЬ КОСУ. І ПОВІЛЬНО ОБЕРНИСЯ.

* * *

Щось усередині міста, подумав Кошіль. Міста виростають, повні людей, але також повні комерції, і магазинів, і релігій, і...

Це дурня, сказав він сам собі. Вони просто речі. Вони неживі.

Можливо, життя — це щось, що може наче завестися.

Паразити й хижаки, але не схоже, щоб вони якось впливали на тварин і овочі. Вони були якимось різновидом великих, повільних, метафоричних життєвих форм, які жили за рахунок міст.

Але вони проходять інкубаційний період розвитку в містах, як ці, як їх там? Примітивні оси Ньюмана. Тепер він згадав, як міг згадати будь-що, прочитане ще студентом, про створінь, які відкладали яйця всередину інших створінь. По тому він місяцями відмовлявся від омлетів і кав’яру, просто про всяк випадок. І яйця були б... ніби своєрідні міста, так, щоб жителі принесли їх додому. Як зозулині яйця. Якщо задуматися, скільки міст загинуло в минулому?

Окільцьовані паразитами, як кораловий риф, оточений морськими зірками. Вони просто спорожніли, вони просто втратили увесь дух, який мали.

Він підвівся.

— Куди всі пішли, Бібліотекарю?

— У-у-ук.

— Які вони. Я зробив би те саме. Помчав би. Хай боги їх благословлять і порятують, якщо знайдуть час за тими своїми вічними сімейними колотнечами.

А потім він подумав: ну, що тепер? Я обдумав і що тепер робитиму? Помчу, напевне. Але повільно.

* * *

Центр купи візків більше було не видно. Щось відбувалося.

Бліде блакитне сяйво зависло над велетенською пірамідою покорченого металу, і там виникали раптові спалахи блискавки, глибоко всередині кучугури. Візки кидалися туди, ніби астероїди наліплюються один на одного навколо ядра нової планети, але кілька прибулих зробили дещо іще. Вони рушили в тунелі, що відкрилися всередині побудови, і зникли в мерехтливому ядрі.

На верхівці гори виник рух, і щось почало продирати собі шлях крізь розламаний метал. Це був блискучий зубець, який підтримував кулю близько двох метрів у діаметрі. Вона нічого особливо не робила хвилину чи дві, а потім, коли вітер обсушив її, тріснула і розкололася. Звідти каскадом посипалися білі штучки, підхоплені вітром, потоком вилилися на Анк-Морпорк і натовп витріщак.

Одна з них м’яко опустилася зиґзаґом над дахами й приземлилася біля ніг Кошеля Бука, коли він вишкандибав із Бібліотеки. Вона все ще була вогка, і на ній був напис. Принаймні спроба напису. Воно мало вигляд дивного органічного напису зі сніжних кульок — слова були створені чимось, що не надто шурупало в словах:

Кошіль дістався Академічних воріт. Люди плинули повз нього. Кошіль знав своїх співгромадян. Вони прийдуть повитріщатися на будь-що. Вони ласі до будь-якого напису, що містить на кінці понад один знак оклику.

Він відчув, що на нього хтось дивиться, і обернувся. З провулка дивився візок; він позадкував і поїхав геть, аж засвистіло.

— Що трапилося, пане Буче? — сказала Людмила.

Було щось нереальне у виразах облич перехожих. Вони мали вираз непереборного передчуття.

Не треба бути чарівником, щоб знати: щось пішло не так. І Кошелеві відчуття завивали, як генератор. Люпин упіймав аркуш паперу, що пролітав, і приніс його до них.

Кошіль сумовито похитав головою. П’ять знаків оклику, певний знак нетямної свідомості.

А потім він почув музику.

Люпин всівся на гузно й завив.

* * *

В льоху під домом пані Кекс бабай Причепа завмер, напівоб’ївши свого третього щура, й дослухався.

Потім він звершив трапезу і сягнув по свої