Читати книгу - "Пригоди Клима Кошового. Продовження"

Віхура й Шацький досі не могли повірити в почуте. Це був той випадок, коли не гріх здивуватися втретє так, ніби вперше.

– Отже, пацієнта, – зітхнув Ліщинський, витримуючи Климів погляд так, ніби сам бачив перед собою душевнохворого. – Цікаво, як ви до цього дійшли.

– Дав телеграму до Станіслава. Ви там зустріли Мазура, талановитого лікаря-інтерна, котрий практикував у тамтешній божевільні й скнів, не маючи перспектив у провінції? Ви ж згадали про це за обідом, пригадуєте?

Ліщинський мовчав, міцно стуливши губи. Нарешті в погляді з’явилося бодай щось живе – тиха, притлумлена, жевріюча лють. Але він промовчав, і Кошовий повів далі:

– Два дні тому я відбив невинну телеграму. Цікавився доктором Альбертом Мазуром, який працював у них близько двох років тому. Мені, пояснив коротко, як того вимагає телеграф, ця достойна особа потрібна як консультант. Мені відповіли: помилка, доктора Альберта Мазура ніколи в лікарні не було. Можливо, йдеться про пацієнта з таким ім’ям. Про нього мені рекомендували запитати в професора Ліщинського. Адже телеграфував я зі Львова.

Професор далі мовчав. Клим перевів подих.

– Ви видавали пацієнта за лікаря. Розкрити цього не міг ніхто, бо ви забрали його звідти, де про нього відразу забули. Ваш авторитет прикрив вас. Що дивного чи підозрілого, коли світило європейської психіатрії опікується цікавим, на його погляд, хворим. Мазур не так часто залишав своє крило, в якому ми з вами побували. Самі обмовилися – він часто спав там. Звичайно, ви не могли тримати того, кого називали асистентом, під замком постійно. В окремих випадках Альберт супроводжував вас. Нічого страшного, він же під вашим наглядом. Та й у вашій присутності Мазур поводився, як нормальний. Коли ви дізналися, що пацієнт убиває? Не кажіть, що не знали нічого.

– Знав, – спокійно відповів Ліщинський. – Асистент сам мені розповів. Він покаявся, я зрозумів і пробачив.

– Пробачили?

Це вже вигукнув Шацький, поступово забуваючи про звичну стриманість.

– Ви співучасник убивства, – вставив Віхура. – Коли бути зовсім точним, шести вбивств і одного замаху.

Аж тепер Ліщинський помітно пожвавився, подавшись уперед, перевівши погляд із Клима на комісара.

– Прошу сказати: є різниця для закону, скільки тих убивств? Якщо я певним чином причетний до одного вбивства, невже мені від того мало бути легше? Що ви радите робити, пане слуго закону? Замикати Альберта на ключ, бігти до вас у поліцію, волати пробі, посипати голову попелом, кричати: видавав пацієнта з відхиленнями психіки за лікаря, свого помічника, і тепер цей тип перерізав повії горло? Пане Кошовий, – тепер він дивився на Клима, – ось ви, адвокат, оцініть перспективи моєї справи.

– Хіба визнати вас неосудним. І самого зробити пацієнтом. Лікувати. Вас і тепер слід лікувати, – сказав той.

– Я не лізу до вашої парафії, пане правник, – відрізав Ліщинський. – Чому ви ставите мені діагноз? Як доктор медицини заявляю: цілковито, абсолютно здоровий. У мене, на відміну від вас, пане Віхуро, навіть нежитю нема! Ось чому назватися хворим для мене – не вихід. Обстежувати будуть колеги, вони знають мене й мають авторитет, іншим ви просто не довірили б. Результат прогнозований: я, Зенон Ліщинський, – осудний. На смерть не скарають, як і Альберта. Але слідство, суд, вирок, кінець кар’єри. Повторюся: хоч одне вбивство, хоч шість. Я маю рацію?

– Так, – комісар обмежився короткою відповіддю.

– Гадаю, не варто пояснювати, чому я промовчав. І мовчав би далі. Тим більше, вбиті повії самі заслужили свою долю.

– А зараз ви скажете: такі жінки не мали права жити, Мазур вичищав світ від покидьків, курви ганьблять рід людський…

– Не приписуйте мені чужих ідей, пане Кошовий, – відмахнувся Ліщинський. – Подібне пишуть у дешевих книжечках про різного роду психопатів. Вони всі, як один, змальовані з Джека-Патрача. Якого, прошу зауважити, ніхто в очі не бачив ані живим, ані мертвим. Він – те, що про нього говорять і пишуть, не більше. Альберт пояснив, чому робив усе це. І я зрозумів. Вони винні перед ним. Були винні.

– Хто? – Шацький знову не стримався.

– Оті хвойди, пане Шацький. Вони продавали Альберту себе. Його натура не приймає, коли за любов вимагають грошей. Ти або любиш безкоштовно, або ганьбиш усе, пов’язане з любов’ю.

Клим відчув легке паморочення в голові.

– Пане Ліщинський, або відповідайте на питання, або поясніть самі все від самого початку.

– Вам відповідати? Тут? У власному кабінеті? Це допит?

– Допит буде, і не один, – пообіцяв Віхура. – Я не забираю вас звідси просто зараз, бо розмова пішла, і мені дуже цікаво почути тут і тепер, який злий геній керував вами та вашим… Вашим Альбертом.

– Чому відразу – злий геній? За допомогою Мазура я збирався творити добро. По мірі сил та можливостей, звісно. Але нічого лихого в моїх намірах лікувати хворих людей не було. Ви ж бачили їх, шановне панство. Не всі з цікавих пацієнтів безнадійні. Альберт міг вилікувати їх. Бодай стабілізувати стан. Точніше – мав, за моїм задумом, підказати мені, як це краще зробити.

Віко знову сіпнулося.

– Мазур… міг вилікувати? Як?

Професор невловимо змінився – хитро посміхнувся, сідлаючи улюбленого коника.

– Подібне подібним. Чули колись такий вираз, панове? Пане Віхуро, ви напевне розумієте, про що я кажу, краще за інших.

– Чому?

– Нотатки Відока, Ежена-Франсуа. Напевне читали. Їх читають поліцейські.

– Читав. До чого тут…

– До всього! – перервав його Ліщинський. – Мсьє Відок був професійним злочинцем, поки не пішов служити в поліцію. Хто краще за нього знає злочинний світ, його звичаї, хто може боротися з криміналом і викорінювати його? З учорашніх лиходіїв часто виходять ефективні борці з іншими лиходіями. Згодні?

– Не завжди. Проте раціо в цьому є.

– Звичайно, не всі, та факти мають місце! – тепер Ліщинський говорив урочисто, його голос дзвенів. – Для полювання на щурів виводять щуроловів, найсильніших, найвитриваліших тварин, здатних нищити гризунів там, де не допомагають капкани. Подібне подібним. Аби загасити лісову пожежу, люди ладнають зустрічну пожежу. Вогонь вогнем. Подібне подібним. Вам потрібні ще приклади?

– Я зрозумів, – спокійно відказав Кошовий. – Ви, пане професоре, вирішили: найкращим цілителем для психічнохворих може стати такий самий, як вони.

– Подібне – подібним, – знову вкотре повторив Ліщинський.

– Успіхи були?

– Хіба це має тепер значення, пане Шацький? Ми працювали, цього досить. Поки Альберт не вбив дівчину, далі – другу, третю, четверту.

Клим прокашлявся.

– Ви навмисне підтвердили алібі Лукана?

– Так. Якби ваш нещасний підзахисний лишався в тюрмі, це нічого б не міняло. Мазур найближчим часом убив би знову. Все одно того хлопаку треба було б випускати. А так я відвів від свого помічника