Читати книгу - "Пригоди Клима Кошового. Продовження"

Завмерли.

Грюкнули двері, почулися голоси.

– Сподіваюсь, я вчасно?

Різник.

Кошовий зиркнув на Шацького й пересвідчився: той теж упізнав, кому належить цей голос.

Здригнувся.

Климові теж пробігли мурашки під одягом. Не з переляку – від збудження. Він виграв, він нарешті переграв убивцю.

– З вами можна звіряти годинник, – це голос Навроцького, і Кошовий почув: тремтить.

– Що з вами?

– Зі мною? Нічого.

– Пане Навроцький, ви запросили мене. У вас є щодо мене якісь ідеї. Ми ж не знайомі особисто, хоч я вас читаю.

– Особисто – ні.

– Чому прислали телеграму саме мені, незнайомій людині? І ви не схожі на впевнену в собі людину. Дрижить голос. Вас самого тіпає. Що таке, пане Навроцький?

Клим напружився.

Віхура міцніше стиснув руків’я револьвера.

– Нічого… Тобто… нічого особливого… Послухайте, я…

– Хтось тут є крім вас?

Шацький знову здригнувся, позадкував до вікна.

– Хто має бути? Ми вдвох. Ви і я. Нам ніхто не повинен заважати.

– Заважати – що, пане Навроцький? Ви не можете склеїти двох слів? Вам заціпило? Ви налякані? Маєте рацію: боятися треба. Але запізно.

Кошовий ступив крок до прочинених дверей. З протилежного боку насувався озброєний комісар.

– Слухайте, як вас… Вилетіло з голови… Пане, добродію…

У Навроцького остаточно здали нерви. Різник натомість говорив спокійно й чим далі, тим впевненіше. Виглядало, ніби він живився страхом Януша, він додавав сили.

– Мусили боятися раніше, пане Навроцький. Коли слали мені ту вашу зухвалу телеграму. Мене зовсім не цікавить, що у вас є проти мене, про що збиралися зі мною домовитись. Я – саме той, за кого ви мене маєте і ким уявили. Автора сенсацій про Різника з Городоцької позбавив життя Різник з Городоцької – ось що прочитають у вечірніх газетах ще сьогодні.

– А-А-А-А-А!

Крик, потім – удар.

Усе.

Кошовий випередив Віхуру на півкроку. Вилетів зі спальні першим, побачив спершу бритву, потім – руку, яка її тримала, тоді – того, хто цілився в горло Навроцькому, котрий лежав на підлозі, притиснутий коліном.

– Стій!

Різник повернувся на вигук.

Упізнав Клима.

Лице розпливлося в посмішці.

Кошовий більше не стримував себе – навідліг зацідив кулаком просто в посмішку.

Сам не чекав від себе удару такої сили: відкинув нападника, розквасивши лице до крові. Той не зойкнув – зареготав, і Клим навалився всім тілом, замахувався коротко, бив різко, раз, ще раз, іще, з наміром розтовкти писок на суцільне місиво. Скинув із себе Шацького, котрий намагався відтягнути, припинити екзекуцію. Замахнувся черговий раз.

Різкий біль у руці.

Віхура.

Стиснувши й викрутивши Климову правицю, він стягнув його з ворога, котрий далі реготав, ніби нічого не сталося. Тримав Кошового лівою. Права наставила на лежачого револьверне дуло:

– Досить. Вас заарештовано, пане Альберт Мазур.

Цього разу божевільня не гнітила й не тиснула.

Зайшовши у ворота й перетинаючи двір, Кошовий поводився, ніби заходив до сумного закладу на Кульпаркові так само часто, як до в’язниці. Він, адвокат, мусив бувати там у справах. Не перейнявся навіть сьогоднішньою перемогою. Йому кортіло чимшвидше поставити в історії крапку й більше сюди не вертатися. Розумів: міг написати й підписати в кабінеті Віхури все, що треба, потім давати потрібні показання, свідчити в суді – ось і все, чим обмежиться далі його участь. Та вперед, до остаточної розв’язки, Клима штовхав адреналін. Бажав бачити розв’язку на власні очі й чути все особисто.

Кошовий поспішав, крокував широко. Кремезний Франек Віхура ледь встигав за ним, задихався, чхаючи на ходу, та не здавався, намагався тримати темп. Шацький, прогнати якого в Клима не повернувся язик, замикав їхню невеличку колону. Але вже перед економічним корпусом комісар, наддавши трохи, таки випередив Кошового, призупинив біля дверей.

– Чекайте, пане Кошовий. Я офіційна особа, зайду першим. Так буде правильно.

– Отож! – піддакнув захеканий Шацький, перевівши подих. – Проти пана комісара навіть тут ніхто не матиме вагомих аргументів.

– У мене свої аргументи, – процідив Клим, машинально потираючи через рукавичку розбитий не так давно кулак. – І власні рахунки.

– Пан адвокат виправдовує самосуд?

– Ви все бачили і знаєте, пане комісаре, – парирував Кошовий. – На моєму місці бажали б того ж напевне.

– Поки я на своєму місці, прошу пана, – відчеканив Віхура. – І знаю далеко не все. Як і ви, пане Кошовий. Хіба ні?

Замість відповіді Клим обійшов його, намагаючись усе ж зайти в приміщення першим. Та Віхура виявився затятим: стримав силою, стиснув лікоть залізною хваткою, відсторонив. Кошовий змирився з тим, що зайде другим.

Звичайно, професору Ліщинському вже доповіли про нежданих гостей. Лікар, як і минулого разу, чекав у своєму кабінеті. Лиш не підвівся з-за свого масивного широкого столу. І дивився на прибулих без жодної цікавості, хоч ворожості в погляді Клим так само не побачив.

В очах не відбивалося зовсім нічого.

– Уважно слухаю шановне панство, – мовив Ліщинський, не привітавшись, тут же додав ні сіло ні впало: – Яка честь, сам комісар Віхура. Я саме сьогодні поспішаю. Але заради вас затримаюся. Маю до п’ятнадцяти хвилин, – і потім, знову без видимого зв’язку: – Добрий день, пане Шацький. Як ваша родина?

На Кошового професор демонстративно не звертав уваги.

– Ви приділите нам більше часу, – заперечив комісар. – А тут я справді затримаю вас ненадовго. Маю документ, який дає право заарештувати вас, пане Ліщинський.

– Мене?

Клим не почув у запитанні жодної здивованої нотки. Професор ніби чекав на появу поліції в своєму кабінеті щонайменше кілька останніх років. Віко сіпнулося, і стояти мовчки він уже не міг. Кахикнувши, виступив наперед, наблизився. Тепер від Зенона Ліщинського його відділяв лише стіл.

– Вас, саме вас. Мусили почати не з того. Проте я вже не знаю, хто з вас небезпечніший.

– Перепрошую, пане Кошовий, про яку небезпеку ви зараз завели? Від кого вона йде? Від мене?

Професор тицьнув себе в груди, потім почав зручніше моститися в кріслі, ніби збирався дивитися цікаву виставу чи слухати оперу. Він і не думав вставати й виходити.

– Годину тому поліція заарештувала вашого асистента, Альберта Мазура. Він винен у шести вбивствах, збирався скоїти сьоме. Тому є свідки. Троє з них – перед вами.

– Доктора Мазура?

– Ні, пане Ліщинський, – сказав Кошовий, дивлячись просто на професора та бажаючи побачити його реакцію. – Не доктора. Вашого пацієнта Альберта Мазура.

Хоч Кошовий уже раніше розповів це своєму товариству двічі,