Читати книгу - "Танки на мосту! Голка в сіні, Микола Олександрович Далекий"

Орест дістав із внутрішньої кишені піджака зім’яту коробочку, розкрив її й показав таблетки.

— Тоді саме бій у Дубовлянах був, а від Дубовлян до мого села шістдесят кілометрів. Я не тільки дороги, а й стежечки навколо як своїх п’ять пальців знаю. От і подався я в свої Коровичі. При мені був трофейний пістолет і три гранати. Через два дні дістався на хутір, де жила в тітки сестра Ганя. Розпитав її про все й домовився, що і як треба зробити. Виявилося, Шельц — фашист, оцей, що я привіз, ласий до жінок, а Федюк йому в цих справах перший помічник. Через два дні Ганя мене попередила, де мають пиячити Шельц із Федюком. Я дав їй таблеток, щоб вона підмішала до самогону.

— Звідки твоя сестра знала, де пиячитимуть Федюк і Шельц?

— Знала… — насупився Орест. — Вона була головною принадою для німця, мала гуляти з ними, напоїти всіх, а потім, коли поснуть, відімкнути двері і впустити до хати мене.

— Але ж і її могли напоїти.

— Так і вийшло. Змусили випити… Мало не зірвався мій план. Ганя підійшла до дверей, а рук підвести не може. Насилу відчинила. Я вскочив до хати — їх четверо. Двоє на лавицях лежать, двоє на підлозі. Значить, Федюк, Шельц і два їхні охоронці. Я з них одяг, чоботи постягав — чого добру пропадати! — склав у мішок, а самих поколов.

— Поколов?! — вихопилось у Юрка.

Орест сердито глипнув на помічника Сіровола.

— Так, поколов, як кабанів, — сказав він, і на його обличчі з’явився вираз жорстокості. — А що було робити? Стріляти не міг же. Після цього виніс усе на бричку, німця прив’язав ззаду, Ганю поклав поперед себе, за віжки — вйо!

— Куди?

— Вас шукати, — посміхнувся Орест. — Я ж знав, що ви десь тут, біля старого місця будете.

Сіровол уже не слухав Ореста, а уважно переглядав привезені ним документи, і Юрко зрозумів: капітан повірив Чернецькому, але для більшої певності ще уточнюватиме деякі деталі.

— Чому ж ти не розказав нікому про свої плани? — думаючи про щось інше, запитав Сіровол.

— А хто б мені дозволив піти в рідне село? Сказали б, це небезпечний замір, хочеш мститися — воюй добре, бий гітлерівців.

— Невідомо, може б, і дозволили… — повчально мовив капітан. — А так невідомо, як Бородань на це подивиться. Може, прожене тебе з загону.

— Що зробиш… Я повинен був відплатити власними руками. І відплатив… А тепер судіть, як хочете.

Капітан передав документи Юркові, щоб той сховав їх у сумку.

— Для чого ти волік із собою цього Шельца?

Орест збентежився.

— Та… Боявся, що ви мені не повірите. Документи що, документи можна дістати, історію можна будь-яку вигадати, а тут як-не-як свідок.

Сіровол усміхнувся.

— Так, Оресте, — усмішка одразу зникла з його лиця. — Тепер останнє запитання: все повідане тобою — правда? Чи, може, що затаїв, переінакшив?

— Все правда!

— А може, що забув? Через хвилину скажеш, буде пізно.

Під неголеними щоками Ореста набухли жовна, погляд темних очей став жорсткий і суворий.

— Коли вже правду до кінця, то мушу ще сказати… Але тільки вам, товаришу капітан, і під суворим секретом, бо це стосується тільки мене й нікого іншого.

— Можеш казати при ньому. Юрко таємниці краще, ніж я, береже.

— Справа в тому, що Ганя… — ніяково почав Орест, — Ганя не сестра моя, а наречена. Не хотів я, щоб хлопці знали. Ви не турбуйтеся, товаришу капітан, ми одружуватимемося після війни. Але пообіцяйте, що нікому не скажете.

— Пообіцяємо, але нам треба спершу поговорити з Ганею.

Розмовляти з дівчиною Сіровол доручив Юркові. А десь за десять хвилин Коломієць доповів капітанові, що розповіді Ореста і Гані співпали у всіх деталях. Єдине розходження — Ганя клянеться, що вона Орестові рідна сестра.

“Товариші! Ці рядки прошу прочитати лише після моєї смерті…”

Москальову здалося, що хтось підходить до нього ззаду, й він злякано озирнувся. Ні, нікого нема. Місце затишне. Тут, біля невеликої лісової галявинки, його ніхто не міг потривожити. Поправивши на коліні аркуш паперу, Валерій продовжував писати, старанно виводячи недогризком чорнильного олівця кожну літеру:

“Я не хочу, щоб моя лиха таємниця пішла зі мною в могилу. А могила чекає на мене. Такі, як я, не повинні ходити по землі. Смерті не боюсь, я сам шукаю її. Боюсь тільки ганьби. Тому хочу, щоб ви після моєї загибелі знали все…”

В цю мить наче електричний струм пробіг по тілу Валерія — хтось, підкравшись ззаду, закрив м’якими долонями йому очі, й дівочий голос заворкував біля вуха:

— Вгадай!

Оля! Знайшла-таки… Задихаючись від хвилювання, Москальов схопив пальцями аркуш, зім’яв його і лише після цього розвів руки дівчини.

— Ох і налякала!..

— А ти писав листа? Кому?

— Кому треба… — сухо сказав Москальов і підвівся з пенька.

— Рідним? Дівчині? — Оля доторкнулася до його ліктя.

— Облиш!

Ольга здивовано глянула на юнака й ображено стиснула губи.

— Вибач… — буркнув Москальов.

— Валерію, може, все-таки, поясните, що з вами діється? — переходячи на офіційний тон, запитала Ольга. — У мене таке враження, ніби ви уникаєте зі мною зустрічі.