Читати книгу - "Пригода опівночі. Однієї дощової осені, Андрій Гуляшки"

Потім було виконано сольні пісні, дуети, а після цього самодіяльний танцювальний колектив з запалом протанцював весільне хоро.[14]

Абакум та інші гості аплодували, але решта публіки не висловлювали особливого захоплення: виконавці були знайомі, і часто повторюваний репертуар встиг набриднути. Тому всі, затамувавши подих, дивились на сцену, коли на ній з'явився Асен. У руках він тримав чоловічий капелюх невиразного сіро-коричневого кольору. Сплющений, із зім'ятими крисами капелюх був схожий на величезну, добре підсмажену перепічку.

Асен повернув його внутрішнім боком до публіки і спитав:

— Є в ньому що-небудь?

— Немає! — дружно відповіли кілька голосів у кінці залу.

— Подивіться добре! — попросив Асен.

Він потрусив капелюх, покрутив його навколо ліктя і знову повернув внутрішнім боком до публіки. І хоч усім було видно, що там нічого немає, повторив питання:

— Є щось усередині?

— Та нічого там немає, скільки разів питатимеш? — загудів сердито з першої лави бригадир рільничої бригади Михал. Він був у поганому настрої, бо голова кооперативу не дозволяв йому боронувати.

— Дуже шкода, — сказав Асен, — що ви дивитесь так неуважно. — Він повернув капелюха тулією вниз і вийняв звідти спочатку вишиту жіночу хустку, потім цибулину і, нарешті, наручний годинник з ремінцем.

— А що я вам казав? — звернувся він до онімілої публіки. — Значить, погано дивились. А ще сердитесь..

І тут грім оплесків струсонув зал. Багато глядачів посхоплювались з місць, дехто затупотів ногами.

— Біс! Браво! — кричали з задніх рядів.

Бригадир рільничої бригади винувато всміхався і тер очі.

Завіса опустилася.

Коли її знов підняли, усі побачили посередині невеликої сцени високий круглий столик на трьох ніжках. З-за куліс з'явився Асен — він ніс чималу і, видно, важку дерев'яну скриньку, бо, поставивши її на стіл, полегшено зітхнув і витер хусточкою лоба.

Скринька стояла до залу передньою стороною. Нічого особливого в ній не було. Звичайна скринька, замкнута простою защіпкою.

Асен повернувся до публіки.

— Товариші, — почав він, — цей номер розрахований на глядача з міцними нервами. Тому, якщо серед вас є надміру вразливі, їм краще тимчасово залишити зал. Отже, ви всі бачили, що я поставив на столик оцю скриньку. Мабуть, ніхто з вас не повірить, коли я скажу, що в ній сховано голову людини. Так, справжню голову людини. Зараз я відчиню кришку, і ви самі пересвідчитесь у цьому. Увага!

Елегантним і спритним рухом він трохи підняв правою рукою кришку і відкинув її назад. Зал здригнувся і тривожно зашумів. Якась жінка тихо скрикнула. Десь у середніх рядах заплакала дитина.

З скриньки справді висунулась голова чоловіка з посинілим обличчям і заплющеними очима. Вона чимсь нагадувала Абакумові голову кінооператора. Тільки в цієї голови були вуса, по-молодецькому закручені на кінцях, як колись у борців-важкоатлетів. У всякому разі, вона мала досить страшний вигляд.

— Можливо, дехто з вас думає, що вона з воску, — зауважив Асен. — Звичайно, кожен має право думати все, що хоче, — вів режисер далі, — але істина одна: ви справді бачите перед собою живу голову людини.

— Розповідай казки, — озвався голова кооперативу. Він також був сердитий, бо бригадир весь час надокучав йому розмовами про боронування..

— Пробачте, — заперечив Асен, — але ваш бригадир кілька хвилин тому поквапився з капелюхом, а ви тепер поспішаєте з головою.

— Бригадир і з боронуванням квапиться, — зітхнув голова кооперативу, — тільки я цього разу не танцюватиму під його дудку, нехай так і запам'ятає!

— І квапитимусь, щоб потім не шукати вітра в полі, — обізвався бригадир.

Асен підніс руку.

— Прошу уваги! Даю слово голові з скриньки. Я, як бачите, стою збоку.

У ту ж мить голова розплющила очі, огляділа холодним поглядом зал і басовито прокашлялась.

— Ой матінко! — вигукнули майже разом кілька жінок.

Зчинився страшенний галас. Зал гудів, наче величезний вулик. А голова, втупивши погляд у чорнооку дебелу молодицю з другого ряду, раптом безцеремонно підморгнула їй.

— Радко, та цей диявол наче тобі підморгує! — повернулась до неї худенька дружина бригадира Михала і голосно хихикнула. Жилки на її тонкій шиї набрякли і стали схожі на сині мотузочки.

— Тихо! — знову крикнув Асен. — Ви бачите, що у цієї голови немає ні тулуба, ні діафрагми, ні інших «деталей», але вона все ж може говорити і міркувати не гірше за вас. Нехай ті, хто ще думає, ніби це омана, зададуть їй питання — вона відповість на них так, як відповіла б усяка жива голова.

— Ей, як твоє прізвище? — спитав хтось.

— Безтулубов, — спокійно відповіла голова.

— Ой лишенько! — перехрестилась якась бабуся.

— Почекайте, — повернувся бригадир Михал. — Зараз я задам їй питання: — Ану скажи мені, який спосіб сівби кукурудзи кращий — рядовий чи квадратно-гніздовий?

— Звичайно, квадратно-гніздовий, — відповіла голова категоричним тоном. І, підвищивши голос, додала: — «Механізатори, застосовуйте квадратно-гніздовий метод — це метод нашого світлого майбутнього!»

— Це мене задовольняє! — сказав Михал.

— Ну й голова! — почулись голоси.

Бабуся знову перехрестилась.

— Послухай, голово, — підвівся бригадир і витер долонею губи, — а час вже боронувати чи ні? Як по-твоєму?

— День рік годує! — мудро відповіла голова.

— Чув? — засяяв від задоволення бригадир, багатозначно дивлячись на голову кооперативу. — Добре чув?

— Чути чув, але її милість живе в скриньці, а не ходить, як ми з тобою, по степу. Звідки ж їй знати, що корінці ще тоненькі, мов ниточки. Пройдуть борони і повитягують їх. А тоді що робити?

— Нічого їм борони не зроблять, — сказала голова. — Ці корінці до глибокої старості доживуть. Запам'ятайте моє слово!

— Коли б ти була людиною, повірив би, — удавано зітхнув голова кооперативу. — А ти сама