Читати книгу - "Білий Бім Чорне вухо"

Посидів, посидів наш Бім, подивився вгору на ківш, так-сяк трохи піднявся на задню лапу, спираючись об стіну передніми, глянув на одвал землі й знову сів. Здавалося, він думав, але він просто слухав: чи немає погоні. Потім він так само трохи піднявся на протилежну стіну без одвалу й помітив, що ліхтарик снував на одному місці, коливаючись з одного боку в другий, а потім і згас. Побачив він і те, як автомобіль поїхав назад й почав наближатися до нього, але десь збоку. Бім притиснувся в куток канави й слухав, здригаючись. Автомобіль проїхав мимо, десь зовсім поряд. Поблизу усе затихло.

А далі чути: не дуже гучно покрякують коротко автомобілі, скрегоче трамвай — усі звуки знайомі, нестрашні.

Темної осінньої холодної ночі сидів у канаві собака. І ніхто в світі не допоможе йому зараз. А йому треба, дуже треба йти до своїх дверей. Бім спробував підплигнути, але впав. Куди там! І пішов він назад по своєму ж таки сліду, тихо, обережно, прислухаючись і воднораз час од часу обмацуючи стіни. В одному місці земля трохи обсипалася. Бім став на неї, піднявся на задню лапу — тепер передні дістали до відвалу.

І Бім почав гребти землю згори вниз, від себе; що більше він працював, то вищим ставав обсип.

Бім відпочивав і брався знову. Аж нарешті він зміг обпертися грудьми об край канави, але землю з одвалу дістати вже не міг.

Тоді він спустився вниз своєю гіркою, полежав.

Так хотілося завити, покликати хазяїна або Толика, завити дико, на все місто! Та Бім змушений мовчати — адже він сплутав слід і причаївся. Раптом він рішуче встав, позадкував від накопаної ним гірки й, забувши про біль, зметнув усім тілом, мовби ганчіркою, підскочив на гірці на обидві задні ноги й упав на самісінький край канави, у те заглиблення, яке сам же вирив, спускаючи землю вниз.

Як він зміг подолати неймовірний біль і кволість? Хто його зна… Як, наприклад, вовк відгризає собі лапу, затиснуту капканом? Ніхто не скаже, як це так — своїми ж зубами перегризти свою ж лапу. Адже можна лише гадати, що вовк робить це з інстинктивного поривання до свободи, а Бім забув самого себе через нестримне поривання до дверей доброти й довір'я.

Хтозна, як там уже було, але Бім виліз із пастки й лежав у тій ямці нагорі.

Ніч була холодна. Місто спало, камінно-залізне, стиха скрегітне і вночі, навіть уві сні. Бім довго ще слухав і слухав. Хоч і змерзнувши, він пішов-таки.

По дорозі він забрів у відчинений під'їзд одного з будинків, і лише тому, що треба було неодмінно прилягти, хоча б на короткий час, — такий кволий він став. Лягати просто на вулиці не можна, загинеш (він не раз бачив роздавлених автомобілем собак). Та й холодно на асфальті.

А там, у під'їзді, він притиснувся до теплого радіатора й заснув.

У чужому під'їзді, пізньої ночі спав чужий собака.

Буває.

— Не кривдіть такого собаку.

Прокинувся Бім ще вдосвіта. Не хотілося йти від теплого, такого гостинного місця, де ніхто не потривожив його сон. Йому здалося, що він посильнішав, — спробував стати на ноги, але одразу це не вийшло. Тоді він сів. Це вдалося, одначе запаморочилась голова (так само, як тоді в полі після удару в груди): стіни хитнулися в один бік, поручні сходів задвигтіли, а пороги східців злилися в суцільну гірку й заколивалися гармошкою, лампочка гойднулася разом зі стелею.

Бім сидів і ждав, що ж із ним буде далі, сидів тепер, опустивши голову.

Паморочення припинилося так само враз, як і почалося. І Бім поповз на животі по тих порогах униз. Двері під'їзду, як виявилося, були відчинені. Бім виповз, полежав трохи на свіжому холоді й таки звівся на ноги. Уже десь на грані цілковитої непритомності й тому не відчуваючи болю, він, скоряючись невідомій людям внутрішній собачій волі, пішов хитаючись, мовби чумний.

Навряд чи дійшов би він до своєї домівки, коли б не натрапив на смітник, де порпалася маленька собачка. Бім підійшов і сів. Собачка, шерстиста й нечупарна, обнюхала його, помахала хвостом.

«Ти куди?» — спитала таким чином Кудлатка.

Бім одразу впізнав Кудлатку — з нею він познайомився на лузі того дня, коли вона гризла очеретяний корінець. Тому відповів довірливо й сумно, самими очима: «Погано мені, подружко».

Собачка вернулася на смітник, мовби запрошуючи гостя, там обернулася до Біма й закрутила хвостом, що й означало: «Тут дещо с, Йди-но сюди».

І що ж ви думаєте? Того-сього, по шматочку, по скоринці, по голівці оселедця — Бім наївся-таки. Сили потроху поверталися, а невдовзі, облизавшись і подякувавши Кудлатці, пішов далі, пішов набагато міцніше.

Ні, смітник у скрутну хвилину життя — велике діло! З цього часу Бім почав би з повагою ставитися до таких місць, якби… Важко про це розповісти.

Сірого досвітнього ранку, коли залишки вчорашньої сльоти осіли на землю легким прозоро-синім серпанком, Бім нарешті добрався до своєї домівки… Ось вона! Ось і вікно, звідки разом з Іваном Івановичем, бувало, вони дивилися, як сходить сонце. Чи не вийде він до вікна й зараз? Бім сів з протилежного боку вулиці й дивився, дивився, дивився тепер з радістю і надією. Йому стало так гарно. Пішов через вулицю, хоч і не поспішаючи, але вже піднявши голову, аж наче всміхаючись, нібито ось-ось зустріне незабутнього друга. Це була хвилина сподіваного щастя. Та й хто з живих істот не був щасливішим у хвилини чекання, ніж у хвилини самого вже щастя?

Отак