Читати книгу - "Білий Бім Чорне вухо"

— Забирайся звідси, мацапуро.

Бім вийшов, переконаний: Зміна — людина паршива. Але йти далі він не міг: наївшись тетері в Михея, він чомусь ще більше знесилів, а сон так і валив його з ніг. Переборюючи сон, Бім забрів на новобудову, зарився в купку стружок, від яких пахло сосною, і міцно-міцно заснув.

За день його ніхто не потривожив. Так він і пролежав до вечора, В сутінках обстежив нижній поверх, знайшов на вікні майже півбуханки хліба, більшу частину з'їв (наситився), меншу виніс із будинку й закопав у пухку землю біля траншеї; усе це він зробив дуже добре, як і належить: хоч і сили не було, а собачого правила «ховай шматок про чорний день» дотримуватись треба. Тепер він відчув, що може бігти далі. І рушив до своїх рідних дверей.

До рідних дверей, до тих самих, знайомих з перших днів життя, до дверей, за якими довір'я, наївна свята правда, жалість, дружба й співчуття були такі природні, до абсолютної простоти, що самі ці поняття зайве було й визначати. Та й навіщо Бімові визначати усе це? Він, по-перше, не зміг би цього зробити, як представник собачих, а по-друге, якби він і спробував піднестися до неосяжної для нього висоти розуму Гомо, він загинув би уже від того, що його наївність люди вважали б зухвалістю незвичайною і навіть злочинною. І справді, Бім тоді неодмінно кусав би падлюку, боягуза — також, брехуна — не замислюючись, бюрократа він з'їдав би по частинах і т. д., і кусав би свідомо, виконуючи обов'язок, а не так, як він укусив Сірого, уже після того, як той жорстоко побив по голові. Ні, ті двері, куди йшов Бім, були часточкою його істоти, вони — його життя. І — все. Так, жоден собака в світі не вважає звичайну відданість чимось винятковим. Але люди придумали підносити почуття собаки як подвиг тільки тому, що не всім їм і не так уже часто властиві почуття відданості другові та вірності обов'язку настільки, щоб це було коренем життя, природною основою самого існування, коли благородство душі — сам по собі зрозумілий стан.

Двері, до яких ішов Бім, — це двері його друга, а отже, його, Бімові, двері. Він ішов до дверей довір'я і життя. Бім хотів би дійти до них ї або дочекатися друга, або померти: шукати його в місті Бім не мав уже сили. Він міг лише чекати. Лише чекати.

Але що ми можемо вдіяти, коли й цієї ночі Бім так-таки й не дійшов до своєї домівки?

Треба було насамперед обминути район Сірого, а для цього неодмінно пройти повз Толиків будинок. Так воно й вийшло. Бім опинився біля хвіртки маленького друга й не міг. просто не міг пройти її, як чужу. Він приліг під високим муром, згорнувшись напівкалачиком і вивернувши голову вбік; чи то поранений собака, чи то вмираючий, а чи зовсім мертвий — міг би подумати кожен перехожий.

Ні й ні, Бім уже не піде до дверей цього будинку. Він лише відпочине під муром від болю й туги, а потім піде додому. А може… може, зайде сюди сам Толик… Хіба ми маємо право звинувачувати Біма у відсутності логіки, якщо вона йому недоступна? І він лежав у тужній собачій позі без будь-якої логіки. Був темний вечір.

Під'їхав автомобіль. Він вихопив із темряви частину муру, потім обмацав увесь мур і вирячив просто на Біма два сліпучих ока. Бім підняв голову й дивився, майже зімкнувши повіки. Автомобіль побурчав, побурчав потихеньку, і з нього хтось вийшов. Через дим неможливо було розчути запах людини, що прямувала до Біма, та коли людина потрапила у світло очей автомобіля, Бім сів: до нього йшов Семен Петрович. Він підійшов, переконався в тому, що це дійсно Бім, і сказав:

— Вибрався. Чи ти ба!..

Вийшов з автомобіля й другий чоловік (той, що віз Біма перед грозою до вовчиці), подивився на собаку й по-доброму сказав:

— Розумний псина. Цей не пропаде.

Семен Петрович пішов на Біма, розстібаючи ремінь.

— Бімко, Бімко… Ти хороший, Бімко… До мене, до мене…

Е ні-і! Бім не вірив, Бім втратив довір'я, і він не піде до цього чоловіка, хоча б він і захотів узяти його з добрими намірами. Можливо, Семен Петрович і думав повернути Біма Толикові, зрозумівши, як переживає син, та дзуськи!

Бім побіг. Саме не пішов, а побіг від Семена Петровича вздовж муру освітленою дорогою.

І де сили взялися?!

Семен Петрович — за ним. Другий чоловік — навперейми. Бім вислизнув із світла в темряву, спустився поповзом у траншею і тут уже пішов повільно, ледве переставляючи лапи.

Але попрямував Бім не в той бік, куди під світлом біг до траншеї, а в протилежний.

І знов у хвилину небезпеки Бімові прийшло одкровення предків: плутаний слід! Так роблять зайці, лисиці, вовки та інші звірі — звичайна хитра вигадка номер один під час переслідування. Лисиця і вовк у таких випадках назад можуть іти слід у слід так майстерно, що тільки досвідчений мисливець, та й то згодом, збагне по кігтиках, що його обдурили; хитрість номер два — це петля (пішов ліворуч, прийшов праворуч) або стрибок убік; хитрість номер три — відлежування: заплутавши слід, відлежуватися в глухому місці і слухати (якщо пройшли, лежати, якщо йдуть напрямки, то все почати спочатку, плутати). Усі ці три хитрі вигадки звірів добре знають справжні мисливці, але Семен Петрович ніколи не був мисливцем, хоч і мав рушницю й навіть виїздив на відкриття сезону щороку.

Власне, так: Семен Петрович побіг в один бік, уже освітлюючи свій шлях ліхтариком, а Бім — у другий, та ще під прикриттям рятівної траншеї.

Та ось канава закінчилася — Бім уперся в торцеву стіну, збоку якої висів ківш екскаватора. Виявилося, йому не вилізти із пастки: спуститися ж він зміг, а от вилізти нагору нема сили: з боків — стіни, попереду — стіна. Якби він був