Читати книгу - "Білий Бім Чорне вухо"

І враз він побачив страшне: з арки будинку вийшла Тітка! Бім сів, розширивши очі від жаху, все тіло затіпалося. Тітка кинула в нього цеглиною. Бім квапливо відійшов назад на протилежний тротуар.

В таку ранню годину людей на вулиці не було, навіть двірники ще не виходили з мітлами. Лише одна Тітка та Бім дивилися одне на одного. Вона явно вирішила — стояти і не пускати, вона навіть ноги поставила ширше, для міцності, й утвердилася статуєю посеред арки, впершись кулаками в боки; на Біма вона дивилася пихато, зневажливо, нищівно й гордовито, з усвідомленням почуття власної гідності, переваги й правоти. А Бім був безпорадний, зате в нього лишалися цілком надійними тільки зуби, теж страшні — якщо в передсмертній хватці. Він це знав, він цього не забув, бо аж якось пригнувся й трохи підняв верхню губу, оголивши передні зуби. Людина і собака дивилися одне на одного невідривно. Хвилини здалися Бімові довгими.

… Поки людина і тварина, не зводячи очей, пильно стежили за кожним рухом одне одного, звернемося до самої Тітки, хоч ми її вже трохи й знаємо з попередніх пригод із Бімом. Тітка була зовсім вільна жінка: вільна від експлуатації капіталіста, від якогось віддаленого поняття про обов'язок перед соціалізмом, вільна від праці. Проте вона лишилась-таки рабою шлунка, не помічаючи ярма цього рабства. Крім того, у неї хоч які, але були обов'язки. Вона вставала, наприклад, раніш од усіх мешканців багатолюдного будинку, ще вдосвіта. Найпершим своїм обов'язком вона вважала таке: простежити, хто з чужих вийшов на світанку з того чи іншого під'їзду; в кого горить світло у вікні в той час, кола усі вдосвіта міцно сплять; хто поїхав по рибу або на полювання і — з ким; хто перший, ще в темряві, пронесе щось на смітник. Потім вона подивиться й збагне, що ж сталося, подлубавшись у смітнику: якщо пляшки, — значить, від жінки ховав старе дране пальто, — значить, скупердяй беріг удома непотрібну ганчірку; протухле м'ясо викинули, — значить, господиня роззява, і так далі. А якщо дівчина прийде додому вдосвіта, то це для Тітки було вже вершиною тріумфу. Собак та їх власників вона ненавиділа, а підстерігати за ними було, мабуть, чи не найважливіше для Тітки. При цьому вона кидала їм услід найдобірнішу лайку, запас якої був у неї невичерпним, що свідчило про велику пам'ять та ерудицію.

Усе це, власне, було потрібне для щоденної інформації, коли вона разом з кількома, також вільними, жінками довго сидітиме на дбайливо пофарбованих лавках і доповідатиме про те, хто є хто; і тут уже ніхто не буде забутий і нічого не буде забуто. Талант! І такий недрукований бюлетень вона випускала регулярно. Оце вона вважала своїм другим обов'язком перед суспільством. Така обізнаність стосувалась навіть і міжнародних подій (сама чула: війна — ось-ось, крупів треба запасати, солі); чутка йшла далі при співчутливому сприянні таких, як вона сама, але вже з посиланням на «такого-от», а він — доцент, брехати не буде, сам «слухав».

До всього цього, як уже відомо, Тітка називала себе не інакше, як «радянська жінка», пишалася цим, цілком упевнена, що це так, що її дрімуча совість є нічим іншим, як зразком для наслідування. Коли б у неї було дитя — яка ж бо виросла б людина!

Але два дні на тиждень у неї були вихідними: в суботу вона щось купувала на базарі в колгоспників, а в понеділок все оте куплене продавала. Тому, не маючи курей, городу, неводів, вона продавала яйця, самих курей, помідори, свіжу рибу і всяку всячину, потрібну для життя людини. Завдяки цьому, третьому обов'язку (у вихідні дні!) Тітка мала ощадну книжку й жила заможно, а тому ніколи й ніде не працювала. Існувала ж вона у квартирі з вигодами, що відповідали її високій культурі (два шифоньєри, три дзеркала, картина з базару «Дівчина і лебідь», великий глиняний орел і вічні квіти із стружок, холодильник, телевізор). Усе в неї було, що треба, і нічого не було, чого не треба…

Отже, Тітка стояла в центрі арки, і обминути її Бім не міг. Тікати б йому краще, тікати, та несила відійти від рідної домівки. Він чекатиме з ощиреними зубами, поки не піде ворог, чекатиме, нехай хоч скільки на це піде часу. Хто — кого!

Та ось у сіруватій холодній імлі завиднівся одинокий автофургон і не-сподівано зупинився поміж Тіткою та Бімом. Фургон був темно-сірий, оббитий жерстю, без вікон. З нього вийшло двоє і попрямували до Тітки Бім уважно спостерігав, не сходячи з місця.

— Чий собака? — спитав вусатий, показуючи на Біма.

— Мій, — пихато відповіла Тітка, не замислюючись.

— А чого ж не ведеш далі? — спитав другий, молодий хлопець.

— Спробуй поведи. Бачиш, кінець вірьовки на шиї — перегриз. І кусає кожного. Сказився, наволоч. Зовсім сказився.

— Прив'яжи, — сказав вусатий, — бо заберемо.

— Я сама писала заяву. І ходила, і просила — заберіть. Де та-ам! Бюрократ на бюрократі! — Вона вже кричала: — Душу вимотали бюрократи.

— Давай, — звернувся вусатий до безвусого.

Той узяв з автомобіля малокаліберну, а вусатий витяг із тримача, збоку фургона, довгу жердку з обручем на кінці і сіткою, неначе сачок, щоб ловити метеликів завбільшки як вівця. Першим підійшов той, що з рушницею, а за ним другий, наготувавши сачок.

Бім побачив рушницю. Бім закрутив хвостом, кажучи цим жестом: «Рушниця! Рушниця! Знаю рушницю!»

— Лащиться, — сказав хлопець. — Ніякий він не скажений. Заходь.

Вусатий вийшов уперед. Бім почув, що від нього пахне собакою. «Ну, звичайно ж, ви — хороші люди!» — неначе говорив він.

Та раптом усередині фургона тужливо проскімлив собака, безнадійно й гірко. Бім усе зрозумів: обман! Навіть рушниця — обман. Усе — обман! Він рвонувся вбік, але… пізно: обруч сачка накрив його. Бім підскочив угору й опинився в сітці, тепер перекинутій ним самим через край обруча…

Бім гриз вірьовки, скреготів зубами, несамовито хрипів і гарячково