Читати книгу - "Клас пані Чайки"

— Чого стоїш, — озвався Міхал. — Ходімо до школи.

Каміла зітхнула вдруге. «Я їх уже не знайду», — подумала вона.

— А що в тебе там? — Міхал кивнув на її важкий рюкзак.

— Пиріг, сік, бутерброди, — почала перелічувати Каміла, проте не закінчила, бо Міхал зареготав.

— І чого б оце я іржала? — сердито глянула на нього.

Перед нею знову був той самий Міхал, зарозумілий, неприємний. А в неї ще сумніви якісь були…

— Та нічого. Дуже ти серйозно підготувалася, — розреготався Чорний Міхал.

У школі щойно почався урок історії. Обоє вирішили, що не зайдуть до класу посеред уроку й сіли на лавці в гардеробі. Помовчали кілька хвилин, а тоді Міхал озвався:

— Смачний цей твій пиріг?

— Угу.

Коли задзеленчав дзвоник на перерву, Каміла квапливо загортала пирога, майже чверть якого зникла в Міхаловому шлунку.

— Я нині не поснідав, — проказав хлопець із напханим ротом, щоб хоч якось пояснити свою ненажерливість.

Каміла знизала плечима: її це не обходило. Куди гірше, що вона вперше в житті зібралася прогуляти уроки, а прийшла до школи. «Малгося з Мацеком і решта, певне, парком бігають», — подумала вона, заходячи до класу. Як же Каміла здивувалася, відразу побачивши Малгосю!

— Я збиралася до тебе дзвонити, — мовила подруга. — Просто чекала перерви. Ми так розстроїлись, коли ти не прийшла, що вирішили йти до школи. Алекс, щоправда, заперечував, але ми з Мацеком не погодилися.

Коли згодом Чорний Міхал почав розповідати, як дорогою до гімназії зустрів біля пам’ятника Камілу з рюкзаком, удвічі більшим за неї, всі реготали. Навіть Алекс, який весь урок гнівався, що не вдалося сачконути з уроків, і малював у зошиті пістолети й черепи з підписом «Приб’ю Гоську й Мацека». А Міхал співчутливо погладив Камілу по голові й мовив:

— Ех ти, бідолаха!

Такими їх і побачила Кінга, яка саме повернулася до класу з бібліотеки.

Того дня Каміла пообіцяла Олекові приїхати до нього додому. Взагалі вона рідко в нього бувала, та цього разу Олек занедужав на великодні свята, отруївся, об’ївшись різних ласощів. Але він у цьому нізащо б не зізнався!

— Гарячка, пронос і напади блювоти навіть слона з ніг здатні звалити, — заявив лікар, прописавши сувору дієту й наказавши два дні лежати в ліжку.

Камілі й хотілося поїхати до Олека, та водночас дівчина вагалася.

— Наче я роздвоїлася, — пояснювала вона Малгосі й Мацекові, коли вони втрьох поверталися зі школи. — З одного боку щось наказує мені їхати, а те інше «щось» нізащо не хоче! Часом я й сама не відаю, чого насправді хочу.

— А зараз ти чого хочеш? — запитала Малгося, яка вирішила перевести розмову на інше й перетворити все на жарт. Вона знала, що ця Камілина нерішучість дратує Мацека, а їй так не хотілося, щоб він раптом став зневажати її найкращу подругу.

— Авжеж, поінформуй нас, бо ми теж хочемо знати, — сердито сказав Мацек.

— Таж пояснюю, що я наче роздвоїлася! — Каміла підвищила голос.

— Господи, які ці жінки складні! — зойкнув Мацек. — Я цього, приміром, не розумію! Як це можна чогось хотіти й не хотіти водночас? Це так, немовби… — хлопець раптом замовк, озирнувся, помацав плече й вигукнув: «Я забув рюкзак! Почекайте!»

І, не чекаючи відповіді дівчат, помчав назад до гімназії.

Подруги сіли на лавці. Малгося сподівалася поговорити про щось інше й уже відкрила рота, щоб сказати про Мацекову неуважність, як Каміла несподівано озвалася:

— У тебе те саме. Наприклад, із поцілунком. Ти б і хотіла, і разом з тим боїшся. Чи, може, ви з Мацеком уже цілувалися?

Малгося не відповіла й утупилася в землю. Вона б нізащо не зізналася навіть найкращій подрузі, що вже кілька разів відверталася, коли Мацек нахилявся до неї. А все тому, що боялася, що чого-чого, а цілуватися вона точно не вміє. Нарешті в кінці вулиці з’явився Мацек, який, відсапуючись, біг у їхньому напрямку.

Дорога до Олека тривала понад півгодини. Спершу треба було їхати трамваєм, а потім автобусом. Цього разу Камілі вдалося швидко пересісти біля Східного вокзалу. Коли вона прибігла на автобусну зупинку, водій саме запускав двигуна. Автобус був майже порожній. Каміла стояла, бо не любила сидіти в транспорті. Їй завжди здавалося, що люди дивляться на неї докірливо, неначе кажуть: «Така молода, а вже місце займає». Крім того, їй часто випадало сидіти в такому майже порожньому автобусі й завжди траплявся якийсь пасажир, котрий зупинявся саме біля неї й, покашлюючи або штурхаючи її, давав зрозуміти, що треба поступитися місцем. Каміла це просто ненавиділа й тому намагалася не сідати. Цього разу вона зупинилася неподалік задніх дверей. Одягнена була звичайно: брюки, мартенси, в’язаний светр, бо того дня було вітряно. Раптом у саме вухо хтось гукнув: «Гей, лялечко!» — і, перш ніж вона встигла щось відповісти, хтось ляснув її по сідницях. Часу на роздуми не було, Каміла просто озирнулася і… лясь! — вдарила нахабу просто в обличчя. Лише потому придивилася до нього. Щербатий бомж напідпитку, на вигляд років тридцяти. Він був не сам, із трьома друзяками, і вочевидь образився на Камілу, бо негайно вдарив її. Друзяки ще й доклали. Двійко негідників схопили дівчину за руки й викрутили їх за спиною. Ніхто з пасажирів автобуса не звернув на це уваги. Усі витріщалися, ніби це було у фільмі, а не відбувалося насправжки, а дехто навіть відвернувся й утупився у вікно, вдаючи, що не помічає нічого навколо.

Нападники вийшли на