Читати книгу - "П'ятнадцятирічний капітан"

– чорти б його вхопили! – закінчив дослідження області озер і тепер прямує, подейкують, в Анголу. А ще подейкують, що якийсь лейтенант Камерон має намір перетнути увесь материк зі сходу на захід. Побоюються також, щоб він не зробив те саме, що й американець Стенлі. Всі ці відвідувачі можуть сильно нашкодити нам, Негоро, і якби ми докінця розуміли свої інтереси, жоден з них не повернувся б в Європу і не розповідав би про те, що він мав необережність побачити в Африці.

Якби хтось почув бесіди цих негідників, він міг би подумати, що тут розмовляють двоє поважних комерсантів, що нарікають на затримку в комерційних справах. Кому б спало на думку, що мова йде не про мішки кави, не про бочки цукру, а про живих людей? Торговці невільниками вже не відрізняють справедливого від несправедливого, вони не мають ані честі, ані совісті, вони не відчувають жодного сумління, а якщо й відчували колись, то вони давно втратили до цього здатність, коячи безперестанку жахливі звірства африканської работоргівлі.

Побоювання Гарріса недаремні, оскільки цивілізація і справді поступово проникає в дикі області слідом за тими відважними мандрівниками, імена яких нерозривно пов'язують з відкриттями в Екваторіальній Африці. Такі герої, як Девід Лівінгстон, а за ним Ґрант, Спік, Бертон, Камерон, Стенлі, назавжди отримають звання благодійників людства.

Тепер Гарріс вже знав, як жив Негоро останні два роки. Колишній агент работорговця Алвіша, втікач з каторги в Луанді, аніскільки не змінився, тобто як і раніше був готовим до будь-якого злочину. Однак, що він збирається робити з потерпілими на «Пілігримі», Гарріс ще не знав, а тому спитав:

– А тепер розкажи-но: що ти зробиш зі своїми колишніми супутниками?

– Я їх розділю, – відповів Негоро не замислюючись. Видно було, що план давно дозрів в його голові. – Одних продам в рабство, а решту…

Португалець не закінчив фрази, однак жорстока гримаса на його обличчі промовляла сама за себе.

– Кого ти продаси? – запитав Гарріс.

– Негрів, які супроводжують місіс Уелдон, – відповів Негоро. – За старого Тома, мабуть, багато не дадуть, однак решта – четверо міцних хлопців, на ринку в Казонде за них дадуть хорошу ціну.

– Це вірно, Негоро! – сказав Гарріс. – Четверо чорних здорованів, звичних до роботи, не схожі на цих тварин, яких доставляють з внутрішніх областей. Звичайно, ти продаси їх задорого! Раб, що народився в Америці, – рідкість на ринках Анголи. До речі, – продовжував він, – ти не сказав мені, чи не було на «Пілігримі» готівки?

– Дурниці! Мені вдалося врятувати всього декілька сотень доларів. На щастя, у мене є деякі плани на майбутнє.

– Які, друзяко? – з цікавістю запитав Гарріс.

– Різноманітні, – відрізав Негоро.

Здавалося, він вже жалкував, що бовкнув зайве.

– Таким чином, залишається тільки прибрати до рук цей дорогоцінний товар? – зауважив Гаррис.

– Хіба це так важко? – запитав Негоро.

– Ні, друзяко. За десять миль звідси на березі Кванзи отаборився невільничий караван під керівництвом араба Ібн-Хаміса. Він лиш чекає на моє повернення, аби вирушити до Казонде. Там більше туземних солдатів, ніж потрібно для того, аби захопити Діка Сенда та його супутників. Якщо тільки мій юний друг додумається прямувати до річки Кванза.

– А якщо така думка не осяє його? – перебив Негоро.

– Звичайно осяє! – відповів Гарріс. – Він розумний, однак не може прорахувати небезпеки, які підстерігають його там. Дік Сенд, звичайно, і не подумає вертатися до берега тією дорогою, якою йшли ми. Він неминуче заблукав би в лісі. Тому він, без сумніву, намагатиметься дістатися якоїсь річки, що впадає в океан, щоб спуститися вниз за течією на плоту. Це єдине, що можна зробити, і я його знаю – він так і зробить.

– Так… мабуть, – сказав Негоро після недовгих роздумів.

– Кажи не «мабуть», а «неодмінно»! – вигукнув Гарріс. – Я настільки впевнений в цьому, неначе мій юний друг особисто призначив мені побачення на березі Кванзи.

– Ну, тоді, рушаймо! – сказав Негоро. – Я знаю Діка Сенда. Він не гаятиме жодної хвилини, а нам необхідно випередити його.

– Рушаймо, друзяко!

Гарріс та Негоро вже встали, як раптом знов почувся той самий шурхіт, що й раніше турбував португальця. Шурхотіло в заростях папірусу.

Негоро закляк на місці, вхопивши Гарріса за руку.

Раптом почулося глухе гарчання і із зарості вибіг великий собака. Шерсть його стояла дибки, пащека широко розкрита. Він був готовий накинутися на людей.

– Дінго! – заволав Гарріс.

– Ага! Цього разу йому нікуди подітися від мене! – гукнув Негоро.

І тієї ж миті, як собака кинувся на нього, португалець схопив рушницю Гарріса, підкинув її та вистрілив.

Пролунало тужливе виття і Дінго зник в пишних кущах яки росли обабіч річки.

Негоро поквапився підійти до самої води.

Краплинки крові виднілися на декількох стеблах папірусу, а по прибережній гальці простягнулася кривава смуга.

– Нарешті мені вдалося розрахуватися з цим клятим псом! – вигукнув Негоро.

Гарріс мовчки спостерігав за цієї сценою.

– Схоже, – сказав він, – пес давно гострив на тебе зуби, Негоро.

– Гострив, Гаррісе, однак більше не буде.

– Друзяко, чому він так ненавидить тебе?

– У нас з ним давні рахунки!

– Давні рахунки? Які саме? – запитав Гарріс.

Проте Негоро більше нічого не сказав і Гарріс вирішив, що португалець приховує від нього якісь давні свої пригоди, але допитуватися не став.

За декілька хвилин спільники вже прямували вниз за течією струмка у напрямку Кванзе.

Розділ третій. За стомиль від берега

Африка, а не Америка! Ці слова, що безперечно означали грізну небезпеку, не йшли з голови Дікові Сенду.

Знову і знову пригадуючи події останніх тижнів, він марно шукав відповіді на запитання: яким чином «Пілігрим» опинився біля цього небезпечного узбережжя? Як так сталося, що він обігнув мис Горн та з одногу океану потрапив до іншого? Лише тепер Дік міг зрозуміти, чому, незважаючи на швидкість корабля, так довго на горизонті не з’являлася земля: «Пілігрим» пройшов вдвічі більше за необхідне для того, щоб дістатися берегів Америки.

– Африка!.. Африка!.. – повторював Дік Сенд.

І раптом, доки він перебирав подумки всі обставини загадкового плавання, йому майнула думка, що компас було зіпсовано навмисно. Дік згадав, як розбився запасний компас, як через надірваний мотузок пропав лаг, через що він не міг виміряти швидкість корабля.

«Так, –