Читати книгу - "П'ятнадцятирічний капітан"

Немов промінь світла осяяв думки Діка Сенда. Він вже почав здогадуватися як розгадати цю таємницю. Він почав розуміти, наскільки підступною була поведінка Негоро. Він відчував руку Негоро в цілій низці нещасних випадків, які спершу загубили «Пілігрим», а тепер загрожували смертю усім його пасажирам.

Однак, ким він є, цей негідник? Чи не був він моряком, хоча й приховував це? Можливо, він мав намір задумати та здійснити мерзотний план, який привів судно до берегів Африки?

В будь-якому випадку, якщо минуле і залишалося невизначеним, то теперішнє було більш ніж зрозумілим. Дік Сенд знав, що знаходиться в Африці і, ймовірно, в найнебезпечнішій її частині – в Анголі, за сотню миль від морського берега. Він знав також, що Гарріс виявився зрадником. І цілком логічно було припустити, що американець та португалець були давніми знайомими, і що фатальний випадок згуртував їх на цьому узбережжі, і що вони вдвох змовилися проти пасажирів «Пілігрима».

Незрозумілим залишалося єдине: навіщо вони це зробили? Можна було припустити, що Негоро хоче захопити в полон Тома та його товаришів, щоб продати їх в рабство в цій країні работоргівлі. Зрозуміло було також, що португалець хоче помститися йому, Дікові Сенду, хоча юний капітан поводився з ним саме так, як він на те заслуговував. А місіс Уелдон, а Джек?.. Що збирається зробити цей негідник з матір'ю та її маленьким сином?

Якби Дікові Сенду вдалося підслухати розмову між Гаррісом та Негоро, він знав би, на що йому розраховувати, знав би, яка небезпека загрожує місіс Уелдон, п'ятьом неграм та йому особисто.

Становище було жахливим, проте Дік не втратив мужності. Він був капітаном на морі, він залишиться капітаном і на суші. Його обов’язок – врятувати місіс Уелдон, маленького Джека та решту, відповідальність за життя яких довірили йому небеса. Він лише щойно приступив до виконання свого завдання. І він його виконає.

За дві чи три години, протягом яких Дік Сенд розмірковував, зважував та перебирав подумки все те хороше й погане, – на жаль, останнього виявилося значно більше! – що обіцяло їм майбутнє, він звівся на ноги, сповнений спокою та рішучості.

Перше проміння сонця освітили верхівки дерев. Окрім Діка та старого Тома, всі спали.

Молодий капітан наблизився до негра.

– Томе, – стиха промовив він, – ви впізнали гарчання лева, ви бачили ланцюги та кайданки работорговців. Отже, ви знаєте, що ми знаходимося в Африці?

– Так, капітане, знаю.

– Так от, Томе, жодного слова про це ані місіс Уелдон, ані вашим товаришам! Ми єдині знатимемо про це, ми єдині пильнуватимемо.

– Так… вірно, містере Дік, – відповів Том.

– Томе, – продовжував юнак, – ми мусимо пильнувати удвіче більше. Ми у ворожій країні. Це страшна країна і страшні вороги. Нашим супутникам ми розповімо лише те, що Гарріс зрадив нас і що необхідно бути обережними. Нехай вони думають, що нам загрожує напад індіанців, – цього буде достатньо.

– Ви можете цілком розраховувати на відвагу та відданість моїх товаришів, містере Дік!

– Знаю. Також я знаю, що можу розраховувати на ваш здоровий глузд і досвідченість, Томе. Адже ви не відмовитеся допомогти мені?

– Завжди і в усьому, капітане.

Дік пояснив Томові свої наміри, а старий схвалив їх. На щастя, зрада Гарріса розкрилася раніше, аніж він встиг здійснити свій план, тому пряма небезпека Дікові Сенду та його супутникам не загрожувала. Адже американець несподівано зник саме тому, що вони знайшли кайданки та ланцюги, покинуті тікаючими невільниками, а потім почули гарчання лева. Гарріс зрозумів, що його викрито, і втік – ймовірно, раніше, аніж маленький загін, який він супроводжував, дістався того місця, де на нього очікувала засідка. А Негоро, якого Дінго відчував поряд протягом останніх днів, вочевидь, вже встиг зустрітися з Гаррісом та домовитися з ним. В будь-якому випадку, до нападу на їхній загін, без сумніву, залишається ще декілька годин, і ними необхідно скористатися.

Єдино можливий план полягав в тому, щоб якнайшвидше повернутися до узбережжя. Дік мав усі підстави вважати, що це узбережжя Анголи. Діставшись до нього, Дік Сенд мав намір рушити на північ або на південь і дійти до найближчої португальської факторії, де його супутники матимуть змогу безпечно чекати на повернення додому.

Однак, як дістатися берега? Повертатися назад тим самим шляхом? Дік Сенд ані хвилини про це не думав і цілком погоджувався з Гаррісом, який передбачав, що обставини змусять його обрати найкоротший шлях.

Дійсно, повертатися старою дорогою через ліс було б щонайменше необачно: вони повернулися б всього навсього туди ж, звідки починали. Та й Негоро зі своїми спільниками зміг би з легкістю відшукати їх за чіткими слідами. Єдиний спосіб піти, не залишаючи по собі сліду – дістатися річки та спуститися нею. В таком випадку можна було б менше остерігатися нападу хижих звірів, які досі, на щастя, до них не наближалися. Менш страшною видавалася і зустріч з дикунами на річці. На міцному плоту, добре озброєні Дік Сенд та його супутники могли вдало захищатися. Все вказувало на те, щоб обрати саме цей шлях.

Варто також зазначити, що такий спосіб пересування був би зручнішим для місіс Уелдон та маленького Джека, адже вони так змучилися. Безперечно, для того, щоб нести хвору дитину, рук вистачало. Коня Гарріса більше не було поряд, однак для місіс Уелдон та хворої дитини можна було сплести з гілок носилки. Проте, тоді двоє з п'ятьох негрів були б зайнятими цією роботою, а Дік Сенд вважав за краще, щоб у усіх його товаришів руки були вільними на випадок раптового нападу.

Окрім того, спускаючись річкою на плоту, він почувався б у своїй тарілці…

Залишалося дізнатися чи є поблизу річка, якою можна скористатися. Дік Сенд припускав, що така річка знайдеться, і ось чому він так думав.

Ріка, що впадала в Атлантичний океан в тому самому місці, де зазнав аварії «Пілігрим», не могла текти так далеко ані з півночі, ані зі сходу, оскільки горизонт з цих боків було замкнуто на доволі близько розташований гірський хребет – той самий, який цілком можна було сприйняти за Анди. Отож, або річка витікали з цих вершин, або її русло вигиналося на південь