Читати книгу - "Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе"

своїх можливостях. Але материне пояснення, що й саме становило свідому брехню, було ще й силою, яка зменшувала Григорія: виймала його з повноти власної вигадки, обмежувала його до втомленого наслідування, зводила до індивіда, яким він не був, перетворювала в ошуканця. І тоді з'явилася, трохи полегшивши ситуацію, ота Марина Мнішек, яка по-своєму заперечувала його, бо, як виявилося згодом, вірила не в нього, а в кожного. Я, звичайно, не можу ручатись, як докладно описано ті події в цій оповідці. Про це, здається мені, годилося б розповісти.

Але, хай там як, сама подія аж ніяк не застаріла. Цілком можна уявити собі автора, що з великою докладністю описав останні миті життя, — і він мав би слушність. Подробиць тут дуже багато: ось він, немов прокинувшись, метнувся до вікна, а потім скочив у вікно, впавши на подвір'ї серед варти. Він не зміг підвестися, йому допомогли. Він, певне, зламав ногу. Спираючись на двох людей, він відчував: вони вірять йому. Він озирнувся: решта людей вірить теж. Він майже жалів тих стрільців-велетнів, бо зайшло все дуже далеко: адже вони знали Івана Грозного в усій його страхітливій реальності, а вірили — в нього. Йому хотілося признатися їм, але розкрити рота означало б просто кричати. Біль у нозі просто нестерпний, а він уже так мало панував над собою, що не відчував нічого, крім болю. Крім того, не було часу. Його обступили зусібіч, він бачить Шуйського, а за ним — усе інше. Зараз усе скінчиться. Але варта зімкнула лави й захистила Григорія. Його не віддавали. І сталося диво. Віра тих старих вояків поширилася далі, попереду всі розступилися. Шуйський, стоячи неподалік, розпачливо гукає до вікна. Григорій не озирається. Він знає, хто там, і раптом відчув тишу, тишу, що заполонила все. І тепер долинув відомий здавна голос — високий фальшивий і напружений голос цариці-матері, що зреклася його.

Досі ситуація розвивалася сама собою, а тепер, будь ласка, дайте мені оповідача, справжнього оповідача: кілька рядків, які лишилися, мають випромінювати силу, що долає всі суперечності. Сказано про це чи ні, але можна заприсягтися, що між голосом і пістолетним пострілом у ньому ще раз озвалися, безкінечно зчавлені, воля і влада бути всім. Бо інакше годі зрозуміти ту блискучу логіку, з якою вони протикали йому нічну сорочку й штрикали тіло, немов хотіли уразити незламність індивіда. І те, що, й умерши, він три дні був у масці, якої був майже зрікся.

Коли я тепер думаю, мені видається дивним, що в цій самій книжці розказано й про кінець того, хто все своє життя був самим собою, твердим і незмінним, мов граніт, і щоразу тяжчим для всіх, хто витримував його. В Діжоні є його портрет. Але ми й без нього знали, що він був низенький, непоступливий, упертий і відчайдушний. Тільки про руки, мабуть, ніколи не думали. Він мав дуже теплі руки, які завжди хотів охолодити й несамохіть клав на щось холодне, розчепіривши пальці, щоб між ними було повітря. В руки йому йшла кров, що комусь іншому могла вдарити в голову, і ті руки справді були надуті, мов голови біснуватих, що шаленіють від своїх марень.

Годилося б мати неймовірну обережність, щоб жити з такою кров'ю. Тому герцог замкнувся в собі і часом боявся, коли по його жилах бігала тьмяна, потаємна кров. Та швидка й майже невідома наполовину португальська кров інколи була страхітливо чужа йому самому. Часто він боявся, що кров накинеться на нього уві сні й розірве його. Він удавав, ніби приборкав її, але завжди тремтів зі страху. Герцог не наважувався кохати жодну жінку, щоб не стати ревнивим, а його кров була така бурхлива, що він ніколи не підносив келиха до вуст; замість пити вино він пом'якшував свою вдачу трояндовим соком. І все-таки одного разу він випив, у таборі під Лозанною, коли втратили Грансон; він захворів, відчував пустку в душі й пив багато нерозведеного вина. Але тоді спала і його кров. У його безглузді останні роки вона часто занурювалась у важкий тваринний сон. Тоді ставало очевидним, якою мірою герцог був підвладний їй: адже, коли спала кров, він був ніким. Тоді до нього не смів підступити жоден з придворних: він не розумів, що вони кажуть. Герцог не наважувався постати перед іноземними послами, бо ж був нудний і пустий. Потім він сідав і чекав, поки прокинеться кров. Здебільшого вона мов підскакувала, виривалася з серця й кипіла.

Задля тієї крові він возив із собою всі речі, яких не цінував. Три великі діаманти і всі самоцвіти; фламандські мережива і гобелени з Араса, і то цілими купами. Своє шовкове шатро з золотим гаптуванням і чотири сотні наметів свого почту. І картини, намальовані на дереві, і дванадцять апостолів зі щирого срібла. Принца Тарентського і герцога Клевського, Філіпа Баденського і пана Шато-Ґійона. Адже прагнув сповістити своїй крові, що він імператор і немає нічого понад ним: щоб вона боялася його. Але кров не вірила йому, незважаючи на такі докази; та кров була недовірлива. Можливо, ще сумнівалася в герцогу. Але сурми кантону Урі зрадили його. Відтоді його кров знала, що тече в занапащеній людині, й прагнула вирватися назовні.

Так я бачу це тепер, а тоді на мене найбільше враження справила сцена, як шукали тіло герцога в день Богоявлення.

Молодий лотаринзький князь, що ввечері, одразу після навдивовижу квапливої битви, повернувся верхи у своє злиденне місто Нансі, рано-вранці розбудив своїх слуг і запитав про герцога. Відправляли посланця за посланцем, і він сам від часу до часу з'являвся у вікні, неспокійний і заклопотаний. Він не завжди впізнавав, кого везуть до нього в кареті чи несуть у паланкіні, а тільки бачив, що то не герцог. Не було його й серед поранених, і ніхто з полонених, яких раз по раз приводили й далі, теж не бачив його. Зате втікачі з бойовища розносили на всі боки різні чутки й були збентежені та налякані, мов боялися зіткнутися з ним. Уже споночіло, а про герцога ніхто нічого не чув. Протягом пізнього зимового вечора всюди поширилася звістка, що він зник. І хоч куди вона доходила, в кожного з'являлася раптова, перебільшена впевненість, що він живий. Мабуть, ще ніколи герцог не був такий реальний в уяві кожного, як тієї ночі.