Читати книгу - "Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе"

Тієї ночі був мороз, і здавалося, ніби замерзла й думка, що герцог живий: такою-бо несхитною видавалася вона. Минули роки й роки, поки вона розтанула. Всі ті люди, не знаючи нічого до ладу, наполягали, що він живий. Доля, яку він накинув їм, була стерпною тільки завдяки його постаті. Вони насилу дізналися, що він є, а тепер, коли вже знали його, з'ясували, що він видатний і незабутній.

Але наступного дня, сьомого січня, у вівторок, пошуки почалися знову. Цього разу був уже провідник. Ним виявився паж герцога, й він стверджував, ніби бачив здалеку, як його господар упав; тепер він покаже те місце. Він сам не розповідав нічого, його привів граф Кампо-Бассо й говорив замість нього. Тепер паж пішов уперед, а решта — одразу за ним. Той, хто бачив його, закутаного й напрочуд невпевненого, навряд чи повірив би, що це справді Джан Батиста Колона, вродливий і тонкостанний, як дівчина. Він тремтів від холоду, повітря було тугим від нічного морозу, при кожному кроці здавалося, ніби під ногами скреготять зуби. А втім, мерзли всі. Тільки герцогів блазень, прозваний Louis Onze[72], і далі був жвавий. Він удавав собаку, мчав наперед, повертався і якийсь час біг навкарачки поряд із хлопцем, а коли бачив здалеку труп, то вискакував наперед, нахилявся над ним і звертався до нього, мовляв, він міг би зосередитись і стати тим, кого вони шукають. Він давав трупу час на роздуми, а потім невдоволено повертався до інших і погрожував, проклинав і нарікав на впертість та лінощі мертвих. Люди йшли й далі, і не було кінця їхній ході. Місто вже майже годі було розгледіти, бо, незважаючи на холод, небо тим часом захмарилося і було сіре й непрозоре. Земля була пласка і байдужа, і невеличкий, збитий докупи загін з кожним кілометром дедалі більше губився серед просторів. Ніхто не розмовляв, тільки одна стара жінка, що пішла разом з ними, щось бурмотіла й хитала головою: можливо, молилася.

Одного разу проводир зупинився і озирнувся. Потім звернувся на мить до Лупі, португальського лікаря герцога, й показав уперед. За кілька кроків попереду простягалася крижана поверхня, калюжа або ставок, і в ній, наполовину занурені, лежали з десяток, а то й кільканадцять трупів. Майже всі були роздягнені й пограбовані. Лупі, нагнувшись, пішов уперед, пильно придивляючись до кожного група. Всі вже впізнали Олів'є де ла Марша і священика, що супроводив їх. А стара стала навколішки в сніг, заскімлила й нахилилася над великою рукою з розчепіреними пальцями. Всі метнулися до неї. Лупі зі слугою спробував перевернути труп, що лежав долілиць. Але обличчя примерзло, а коли його видобули з льоду, відокремилася тільки одна худа і ламка щока, бо другу відгризли собаки чи вовки, й видніла тільки велика рана, що тяглася від вуха, тож про обличчя годі було й мовити.

Усі по черзі озирнулися: кожен гадав, ніби побачить позаду римлян. Та побачили тільки блазня, що підбіг до них, злий і закривавлений. Він тримав плащ далеко від себе й похитував ним, наче звідти мало щось випасти, але в плащі нічого не було. Всі підступили ближче, шукаючи особливих прикмет, і таки знайшли декілька. Розпалили багаття і обтерли тіло теплою водою і вином. Усі побачили рубець на шиї і сліди від обох великих гнояків. Лікар уже не сумнівався. А люди дивилися ще й на інші прикмети. За кілька кроків від трупа Louis Onze знайшов великого чорного коня Моро, на якому їздив герцог у день Нансі. Блазень сів на коня і звісив куценькі ноги. Кров і далі збігала йому з носа в рот, і всі бачили, що він смакував нею. Один слуга пригадав, що на лівій нозі герцога вріс ніготь, і тепер усі заходилися шукати того нігтя. Блазень тим часом смикався, наче його лоскотали, й кричав: «Ох, монсеньйоре, даруйте їм, що вони, недоумки, викривають твої грубі вади і не впізнали тебе по моєму довгастому обличчю, на якому відображена твоя чеснота».

(Герцогів блазень першим увійшов і до кімнати, де поклали тіло. Це сталося в домі такого собі Жоржа Маркіза, ніхто не міг сказати чому. Домовину ще не покрили, тож блазень побачив геть усе. Білий камзол і кармазиновий плащ гостро й неприязно зіткнулися між чорним балдахіном і чорним ложем. Попереду стояли високі червоні чоботи з великими позолоченими острогами. А в тому, що вище є голова, годі було й сумніватися, тільки-но побачивши корону. То була велика герцогська корона з кількома самоцвітами. Louis Onze пішов навколо й до всього придивився. Він обмацав навіть атлас, хоч і мало тямив у тканинах. Певне, якийсь добрий атлас, можливо, задешевий для Бургундського дому. Блазень ще раз відступив назад, щоб усе окинути очима.

Фарби у відблисках сліпучого снігу видавалися напрочуд несумісними. Блазень немов закарбував у пам'яті всі деталі. «Добре вбраний, — схвалив нарешті він, — можливо, трохи яскраво. Він уявляв собі смерть, мов ляльковода, що притьмом потребував якогось герцога».)[73]

Краще просто констатувати певні речі, які годі змінити, ніж оплакувати цей факт або просто міркувати про нього. Тож мені стало ясно, що я ніколи не був справжнім читачем. У дитинстві я вважав читання за професію, яку має обрати собі людина, і то згодом, коли перебере одну за одною всі професії. А точніше, я не мав певного уявлення, коли таке може статися. Я сподівався, що це стане очевидним, коли життя, так би мовити, зміниться і йтиме тільки зовні, так само як давніше — зсередини. Я уявляв собі, ніби тоді воно буде збагненним і однозначним і його аж ніяк не розумітимуть хибно. Аж ніяк не простим, навпаки, як на мене, вкрай вимогливим, складним і важким, але неодмінно прозорим. Своєрідна необмеженість дитинства, непропорційність, неосяжність — це все тоді стане подоланим. Щоправда, важко було добачити чому. По суті, життя щоразу збільшується, наростає з усіх боків, і що більше ти роззираєшся, то більше внутрішнього зворушує в собі людина: хтозна, звідки воно