Читати книгу - "Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе"

і з цікавістю спокушають одна одну, здригаючись у туманній розпусті розваг. Це казан, що парує й тиняється, колби, що ув'язнюють думки, неробилійки, які з насолодою пхаються в діри. Між ними валяються там і там порозкидані ревнивим ніщо члени, кінцівки та обличчя, що ллють туди теплу блювоту, і роздуті зади, люб'язно готові до послуг.

Святий горбиться та зіщулюється, але в його очах і далі світиться погляд, що вважав це все за можливе: адже він споглядав. І тепер уже осідає його розум у прозорому розчині душі. Вже опало листя з його молитви, що стирчить йому з рота сухою гілкою. Його серце впало й витекло в каламуть. Його бич не пасує йому і схожий на хвіст, що відганяє мух. Його статевий член знову на своєму місці, і коли якась жінка з відкритими повними грудьми йде навпростець крізь вовтузню, він показує на неї, наче палець.

Були часи, коли я вважав, ніби ці картини застарілі. Не те що я сумнівався в них. Я міг собі думати, що таке траплялося зі святими, тими ревними і поквапними людьми, які в давнину за всяку ціну прагнули допастися до Бога. Такого ми вже не прагнемо. Ми здогадуємося, що Бог — заважкий для нас, тож слід відступити від нього, щоб потім тяжкою працею повільно долати відстань, яка відокремлює нас від нього. Але тепер я знаю, що й цю працю заперечують, як і святість, а святість виникає навколо кожного, хто самотній задля неї, так само як стала колись атрибутом самотніх богів у їхніх печерах і порожніх притулках.

Коли говорять про самітника, завжди дуже багато припускають наперед. Адже гадають, ніби люди знають, про що йдеться. Ні, не знають. Вони ніколи не бачили самітника, а тільки ненавиділи його, не знаючи його. Вони стали його сусідами, які використовують його, і голосами в сусідній кімнаті, які спокушають його. Вони нацькували речі на нього, щоб вони зчиняли гармидер і заглушували його. Діти гуртуються проти нього, бо він і сам тендітний, мов дитина, і що більше росте, то більше протиставлений дорослим. Вони цькують його й заганяють у криївку, і вся його довга юність не знала пощади, бо не було заборон на полювання. А коли його не щастило зацькувати й він був неушкодженим, вони підозрюють його й паплюжать усе, що походить від нього. А коли він і далі не поступався, вони стають агресивніші й з'їдають його харч, вдихають його повітря і плюють на його злидні, щоб вони стали йому огидні. Вони ославлюють його, немов зачумленого, жбурляють у нього каміння, щоб чимшвидше прогнати. І мають слушність у своєму давньому інстинкті, бо він і справді їхній ворог.

Але потім, коли він уже не дивився на них, вони схаменулися. Вони здогадалися, що вони посприяли йому своєю настирністю, що вони зміцнили його самотність і допомогли йому назавжди відокремитися від них. Тепер вони відмінилися і вдалися до останнього, крайнього засобу, до іншої боротьби: слави. А почувши галас слави, майже кожен підведе очі й розвіється.

Цієї ночі я знову згадав про зелену книжечку, яку, напевне, мав колись у дитинстві, й, не знаю чому, я втовкмачив собі в голову, що вона дісталася мені від Матильди Браге. Та книжка не цікавила мене, коли опинилась у мене, і я прочитав її лише через багато років, мабуть, під час вакацій в Ульсґорі. Але від першої миті книжка видалась мені важливою. Вона була наскрізь сповнена значення, навіть коли дивитися на саму обкладинку. Зелень палітурки щось означала, і людина одразу розуміла, що і всередині має бути щось значуще. Немов за домовленістю, спершу йшли гладенькі й білісінькі форзац і титульна сторінка, що видавались таємничими. Здавалося, ніби всередині має бути багато ілюстрацій, але там не було жодних, тож доводилося майже всупереч власній волі признатися, що навіть тут усе як годиться. Цей брак трохи надолужувала невелика закладка, потерта й трохи крива, що, щиро вірячи, ніби вона й досі рожева, лежала бозна-відколи між незмінними сторінками. Можливо, нею ніколи не користувалися, а палітурник швидко і старанно вшив її в обкладинку, не придивившись як слід. А можливо, закладка лежить там невипадково. Може, хтось припинив читати і вже ніколи не повернувся до книжки, бо тієї миті доля постукала йому в двері й завдала клопоту, й він далеко відійшов від усіх книжок, які, зрештою, не є життям. Годі було з'ясувати, чи хто-небудь читав книжку далі. Можна було навіть подумати, ніби просто хтось знову і знову розгортав книжку на цьому місці, і до цього доходило лише пізньої ночі. Хай там як, я мав певний острах перед обома сторінками, немов перед дзеркалом, біля якого хтось стоїть. Я ніколи не читав тих сторінок. Я взагалі не знаю, чи читав коли-небудь усю книжку. Вона була не дуже груба, але містила багато різних оповідок, надто надвечір завжди траплялася ще якась невідома.

Я пригадую лише дві. Я вам скажу які: кінець Григорія Отреп'єва і смерть Карла Сміливого.

Господь його знає, чи справили вони тоді на мене враження. Але тепер, коли збігло дуже багато років, я пригадую опис, як поколений і пошматований труп царя-самозванця з маскою на обличчі вкинули в юрбу, й він пролежав надворі три дні. Звичайно, годі сподіватися, що ця книжечка коли-небудь знову потрапить мені до рук. Але це місце, мабуть, дивовижне. А хотілося б знову перечитати, як відбулася його зустріч із матір'ю. Він, певне, почувався не дуже впевнено, якщо запросив її аж до Москви; я навіть переконаний, що тієї пори він так сильно вірив у себе, що думав, ніби справді кличе свою матір. І та Марія Нагая, що кілька днів поспіль мерщій добувалася до нього зі свого злиденного монастиря, теж здобула все, давши згоду. А чи не почалася його невпевненість саме тоді, коли вона визнала його? Я був схильний думати, що сила його перетворення спиралася на те, що він уже не був нічиїм сином.

(Зрештою, саме в цьому полягає сила всіх молодих людей, що пішли з дому.)[71]

Народ, що побажав собі такого царя, проте не уявляв собі, який він, зробив його ще вільнішим та необмеженішим у