Читати книгу - "Квіти на снігу"

– І що в цьому поганого?

– У цьому все добре! Навіть дуже добре! Особливо якщо заплющити очі на те, що ти трохи збрехала своїй колишній однокашниці про суму, якої сама, як нам із тобою відомо, не сплачуєш.

– А їй яка різниця – сплачую я чи ні? Це ж мені хазяйка довірила цей курник. А з Анжели я беру тільки половину. А як вона зосталася зовсім без роботи…

– Похвально! Браво, браво, мамзель! Ідемо далі. У цей курник, як ти зволила висловитися, навідувався ще один його майже постійний мешканець. Такий собі Михайло Васенчук. І от цей Михайло, цей Михайлик, цей Мишуня, цей Місько, чи як там ти його називаєш…

– Яке тобі діло до нього?!

– …І от цей Місько, якого ти вже реально бачила поруч із собою спочатку в рагсі, а потім перед панотцем у церкві чи, може, навпаки…

– Що?! Я хотіла вийти за цього телепня, за цього продавця жіночих майток? Та тобі лічитися треба!

– …І от цей, як ти зволила висловитися, телепень, цей продавець жіночих майток починає упадати за Анжелою. Нареченій це не подобається. А кому б, скажіть, сподобалося? Ображена й обурена, вона влаштовує скандал. Знаючи твій вулканічний характер і гостроту твоїх пазурчиків, про його масштаби можна тільки здогадуватися. Місько Васенчук вилітає з хати. Анжела Шумська після цього взагалі зникає в невідомому напрямку. На квартирі її немає, на роботі немає, у мамусі вона вже давно не з’являлася. І Місько про неї нічого не знає, не відає. Але хтось же має знати. Наприклад, ти…

Мені аж дихання сперло. Дідько б його вхопив, цього придурка в бедриковій краватці! Він мені вже не просто набрид, а остогид. У мене сьогодні вихідний, мені хочеться нарешті відпочити. Хай цей нишпорка повертає свої голоблі й котиться ковбаскою до міста. Ну що він наплів?! Що він тут наплів?! Три мішки вовни, і всі неповні… Не було ніякого Михасевого упадання за Анжелою. І бути не могло. Та вони ж як вода й полум’я, як небо й земля. Щоб мені на цьому місці провалитися, як брешу! Та Михась би за мене… Та він би за мене все на світі віддав! Він тоді сказав: «Мартусю, я б хотів із тобою завжди разом бути». А я йому: «Авжеж! Колись я візьму тебе ходничком у свою нову квартиру – постелю в коридорчику й по тобі ходитиму в черевичках на шпильках». Він образився й пішов. А хто б це, скажіть, не образився? Кому ж хочеться килимком бути, та щоб по ньому ще й шпильками ходили?!

А якби я знала, де Анжелка, то чого б дзвонила до того Немо? На біса він мені здався. Але ж чогось Анжелка сказала маякнути на той телефончик, якщо вона раптом десь завіється. Чого б це? Якщо вона там справді не працювала… Краще б цей бедрик під нього копнув – хай той капітан потонулого корабля не прикидається. Роботу він, бачте, Анжелі обіцяє. А чого ж не взяв її на роботу раніше? Тоді, як вона без копійки в кишені ходила?

– Ти комусь іще говорила про Немо? – Червона краватка в чорний горошок погрозливо тернулася об мій ніс.

– Ще чого! Сто років він мені снився, щоб я про нього говорила! Але як треба буде…

– То до ста років ти точно не доживеш. Ферштейн?

– Ну чого ж тут ніхт ферштейн? До речі, у нашій сільській школі була непогана вчителька німецької мови.

Бедрик хмикає. От і добре, що ферштейн. Де тут телефон Немо записаний? У цьому блокноті? Давай-но його сюди, Марто. А тепер метнися на кухню, приготуй щось на стіл. Він виймає з внутрішньої кишені піджака пласку пляшку – ось вино, а до вина, він сподівається, я знайду кілька канапок із стриптиз-бару. Ой-ой, тільки не треба робити такі здивовані очі: він же бачив, як я їх у сумочку ховала. Підглядав, значить, стежив. У-у-у, Змій Горинич! Він перехоплює мою руку, боляче стискає зап’ясток – ну-ну, не варто корчити із себе тигрицю, він же знає, що насправді я киця, тільки трохи дика, не приручена ще, але якщо я не проти, то він може мене приручити, у нього ж справжній талант дресирувальника. Ну, ні, то й ні. Хай тоді дика киця йде на кухню, а він іще раз пильненько огляне тут усе.

Що він шукає? Що він тут винюхує? Що таке важливе Анжела могла заховати в цьому старому будиночку? І чи не він уже навідувався сюди? Чи не він поперекидав тут усе минулого разу? Бач, і ключа має. Про Анжелу він розпитує… А може, і Анжелу він…

– Не забудь заглянути під крісло й у холодильник. Зазвичай я там ховаю трупи, – кидаю зі злістю.

– Стули нарешті свого балакучого рота! – гаркнув бедрик-дресирувальник. – А то я його сам стулю. Реально! А почну я з курника на горищі, де творила свої світові шедеври на полотні твоя нещасна жертва.

Найперша моя думка – утікати. Щойно цей козел із бедриком полізе на горище, до Анжелиного мольберта, я вискочу за двері – і лови вітра в полі. Але він таки зловить – он під вікном стоїть його тачка. А я, нещасна бідна Марта, можу їхати хіба на старенькому ровері ще з епохи динозаврів, якого хазяйка приперла сюди, щоб у міській квартирі місця не займав. Хіба на ньому втечеш від чотирьох коліс? Вибігти й заховатися? Але в кого? У будиночках навколо ані вогника. Улітку чимало людей ночують на масиві, а восени, коли городину зібрано, рідко хто покидає свої міські квартири й