Читати книгу - "До побачення там, нагорі"

Вони приїхали під обід.

Прадель припаркував свій розкішний лімузин під захопленими поглядами робітників. Прямо посеред подвір’я. Так демонструють, хто є патроном. А патрон — це той, що повеліває, його ще можна назвати королем — без різниці.

Лісопильня Лавальє розвивалася протягом життя трьох поколінь. Завдяки початку війни вона виготовляла на замовлення французької армії сотні кілометрів шпал, опор та стовпів для підтримки укріплень, реконструкції траншей та окопів (замість тринадцяти робітників вони мали вже більше сорока). Гастон Лавальє також мав гарну машину, але виїжджав на ній тільки при особливій нагоді — вони ж не в Парижі.

Прадель і Лавальє привіталися на подвір’ї, причому Анрі не став представляти Дюпре. Трохи пізніше він просто сказав: «Домовитеся з Дюпре». Тоді Лавальє повернувся і зробив побіжно знак керуючому, що крокував за ними, — отаке було знайомство.

Перед тим як перейти до справ, Лавальє збирався запропонувати невеличке частування. Він показав на веранду будинку поруч з майстернями. Анрі жестом відмовився від запрошення. Молода жінка у фартушку в очікуванні відві­дувачів уже клопоталася коло столу. Лавальє додав, що то його донька Емільєна.

— Гаразд, але тоді швидко.

Зблизька дочка патрона була незугарною (її пряме волосся пасувало до її сільської зовнішності). Біле вино було засолодким і надто теплим, а те, що подавали як закуску, було несмачне. Лавальє виказував почесті Праделю, як вождю племені. Робітники витріщалися на нього, штовхаючи одне одного ліктем. Праделя це неабияк дратувало. Йому кортіло якнайшвидше з цим покінчити (бо на вечерю він мав бути в Парижі). Приятель пообіцяв познайомити його з актрисою театру «Водевіль», Леоні Фланше, на яку він накинув оком. Приятель підморгнув: вона — гаряча дівка, він би хотів сам у цьому переконатись...

Вони пішли до майстерні, де виготовляли чудові зразки дубових домовин з дерева найвищої якості, представлені у похоронній службі (вона варта була своєї ціни в шістдесят шість франків). Тепер, коли ця домовина вже відіграла свою рекламну роль перед комісією держзакупівель, можна перейти і до більш практичних зразків, себто домовин, які будуть насправді постачатися.

Прадель і Лавальє оглянули зразки. За ними прийшли Дюпре і головний майстер (який з такої нагоди одягнув свою нову робу). Вони проходили повз виставлені в ряд дешеві домовини (які мали сумний вигляд) для загиблих солдат.

— Для наших героїв... — почав було завчено Лавальє, погладжуючи рукою труну з каштанового дерева, що стояла посередині ряду.

— Не забивайте мені баки, — перебив його Прадель. — Що у вас є до тридцяти франків?

— Як це? Тридцять франків — ми так не домовлялися...

— Те, про що ми домовлялися, і те, що ми візьмемо, це — різні речі. Давайте почнемо спочатку, але швидше, бо в мене ще багато роботи...

— Але пане Праделю...

— Д’Олней-Прадель.

— Як скажете...

Анрі виразно на нього подивився.

— Добре, пане д’Олней-Праделю, — почав знову Лавальє, примирливо, майже школярським тоном, — звичайно, у нас є домовини за таку ціну.

— Тоді я такі і візьму.

— Але ж це неможливо, — втрутився столяр.

Праделеве обличчя виражало подив.

— Бо виникне проблема з транспортуванням! — промовив столяр повчальним тоном. — Їх же треба буде постачати на кладовища. Все би так, але ці труни не призначені до транспортування. Їх треба везти в Комп’єнь, у Ліон. Там їх треба буде доставити на місце ексгумації, а потім знову везти вже на військові кладовища — то все дорога. А вони...

— Не бачу проблеми.

— Те, що ми продаємо за ціною в тридцять франків, — це з тополі. Це неміцне дерево. Труни будуть ламатися, навіть провалюватися, бо вони не призначені для перевезень. Тут щонайменше потрібен бук. За сорок франків. А ще ціни, які я вам називаю, стосуються опту, бо інакше це — сорок п’ять франків...

Прадель повернув голову наліво.

— А це що?

Коли вони підійшли, Лавальє засміявся — занадто роб­лено і голосно.

— Це — береза...

— Скільки?

— Тридцять шість...

— А це?

Прадель показав на останню домовину, що стояла вже біля зразків з дешевого дерева.

— Це — з сосни.

— Скільки?

— Ну... тридцять три...

Те, що треба. Анрі поклав руку на домовину, поплескав її, як верхового коня. Він був вдоволений — чи ціною, чи своєю винахідливістю.

Лавальє поспішив висловити свою професійну думку:

— Якщо дозволите, мушу сказати, що це дерево не зовсім відповідає вашим потребам...

— Потребам? — перебив його Прадель. — Яким ще моїм потребам?

— Перевезення, шановний пане! Йдеться про перевезення!

— Ви відправите їх у горизонтальному положенні. При відправці проблем не буде?

— Так, при відправці не буде...

— А при вивантаженні їх збирають, і нема проблем!

— Авжеж, нема. Проблема виникне тоді, дозволю нагадати, коли їх почнуть вивантажувати, переставляти, хоронити...

— Я знаю, але з цього моменту — то вже не ваші клопоти. Ви — постачальник, і квит. Чуєте, Дюпре?

Прадель повернувся до свого помічника, бо клопоти тепер лягали на нього. Відповідь його не цікавила. Лавальє ще хотів щось аргументувати, посилався на репутацію свого виробництва... Але Прадель рішуче спинив його:

— Ви казали, тридцять три франки?

Той схопився за свій записник.

— Але беручи до уваги кількість, яку я замовляю,