Читати книгу - "До побачення там, нагорі"

Поки Лавальє шукав олівця, він втратив ще три франки на одній домовині.

— Ні-ні! — закричав він. — Тридцять три франки, враховуючи кількість!

Відчувалося, що тепер вже Лавальє не поступиться. Це було видно по його обличчю.

— Про тридцять франків і мови йти не може!

Анрі кивнув головою.

— Гаразд, — нарешті погодився він.

Важко було повірити в цю манливу раптову згоду. Лавальє записав цифру в блокнот, — це була неочікувана перемога, від якої він, виснажений та наляканий, почав тремтіти.

— Скажіть-но, Дюпре... — почав замислено Анрі.

Лавальє, Дюпре, підмайстер — усі знову нервово напружились.

— На Комп’єнь і Ліон нам треба метр сімдесят, так?

Замовлення залежало від розмірів: від домовин завдовжки метр дев’яносто (таких зазвичай небагато) аж до найпоширенішого середнього розміру — метр сімдесят. У деяких партіях були ще менші замовлення на метр шістдесят і навіть метр п’ятдесят.

Дюпре підтвердив. Так, ідеться про метр сімдесят.

— Ми говорили про ціну в тридцять три франки за домовину завдовжки метр сімдесят, — продовжив Прадель, вже звертаючись до Лавальє. — А скільки ви правите за метр п’ятдесят?

Заскочені цим новим поворотом, усі задумалися над тим, що мали би означати ті коротші від замовлених домовини. Столяр не передбачав такого запитання — треба перераховувати. Він відкрив зошит і довго мудрував. Усі чекали. Анрі не відходив від соснової труни. Він більше не погладжував кришку, а просто не зводив з неї очей (так ніби перед ним була нова коханка, з якою незабаром він приємно проведе час).

Нарешті Лавальє підвів голову, але по очах було видно, що він сумнівається...

— Тридцять франків... — принишкло мовив він.

— Угу, — вдоволено проказав Прадель, ледь відкривши рота.

Кожен підраховував практичний результат: скажімо, останки солдата метр шістдесят на зріст запхнуть у труну довжиною метр п’ятдесят. У підмайстра вже виникла думка: це ж голову загиблого треба буде нагнути, щоб вона торкалася грудей... Дюпре міркував, що треба буде класти труп боком, підгинаючи ноги в колінах.

Гастон Лавальє нічого не думав, він в один день втратив двох племінників під Соммою. Сім’я вимагала повернути їм останки. Він сам зробив домовини з дубового дерева, з великим хрестом та позолоченими ручками. Він не міг уявити, як-то завеликі тіла впихатимуть у тісні короткі домовини.

З виглядом людини, яка без особливого інтересу, так, аби спитати, Прадель мовив:

— Скажіть, Лавальє, а домовини завдовжки метр тридцять у що обійдуться?

Через годину по тому нарешті було підписано замовлення. На Орлеанський вокзал щодня доставлятимуть по двісті домовин. Початкова ціна впала до двадцяти восьми франків. Прадель був дуже задоволений результатом переговорів. От він і відшкодував свій лімузин.

Водій повернувся, щоб повідомити: машина вже чекає на пані, якщо її ласка... Мадлен знаком подякувала (вже йду, Ернесте) і промовила:

— Мушу йти, Івонно, мені шкода...

Івонна де Жарден-Больйо замахала рукою: добре-добре, але навіть не спробувала підвестися, тут було занадто гарно, щоб кудись іти.

— Який у тебе красень чоловік, любонько! — захоплено сказала вона. — Як же тобі пощастило!

Мадлен Перікур спокійно усміхнулася, подивилася на свої нігті, подумавши: «от мерзотниця», але відповіла просто:

— Тобі й самій не бракує залицяльників...

— Та що там я... — відповіла жінка, награно скромно.

Її брат Леон був низенький на зріст, а от Івонна була нічогенька. «Це якщо любиш тріску», — подумки додала Мадлен. Її великий і жадібний рот викликав у чоловіків сласні думки, і вони в цьому не помилялись. У свої двадцять п’ять Івонна переспала з половиною завсідників клубу «Ротарі». Мадлен звичайно перебільшувала: половина «Ротарі» — це занадто. Але її ядучість можна було зрозуміти: вони з Анрі ледве два тижні як одружені, а ця манера вриватися до подруги, щоб подивитися на її реакцію, була аж надто вульгарна. Звичайно, це не пристойніше, ніж лягти під її чоловіка, що, зрештою, було не так вже і важко. Інші коханки Анрі були терплячішими. Щоб насолодитися перемогою, вони принаймні чекали зручного моменту або імітували випадкову зустріч. А потім усі поводилися однаково: посміхалися, корчили люб’язні міни: «Ах, який у тебе, любонько, чоловік, як я тобі заздрю!» Одна навіть минулого тижня наважилася кинути їй у вічі: «Добре наглядай за ним, дорогенька, бо вкрадуть!»

Мадлен тижнями його не бачила. Він багато їздив, проводив зустрічі (як він устигав знаджувати її подруг?). Це державне замовлення забирало увесь його час.

Коли ж він приїжджав (зазвичай пізно), вона припадала до нього.

А зранку він прокидався удосвіта. І тоді вона не відпу­скала його просто так.

Решту часу він спав з іншими, телефонував, залишав записки та брехав. Усі знали, що він гуляє (про це почали говорити ще наприкінці травня, коли його помітили в компанії з Люсьєн д’Оркур).

Пан Перікур важко це переживав. «Ти не будеш щасливою», — попереджав він її, ще коли вона тільки заговорила про одруження. Але це не допомогло, вона поклала руку йому на плече, і все. Він погодився, що йому ще зали­шалося...

— Іди, — кудкудакнула Івонна, — дам тобі спокій...

Вона досягла бажаного результату: треба було лише бачити оту застиглу посмішку на лиці Мадлен (послання передано — Івонна тріумфувала).

— Так мило, що ти зайшла... — сказала Мадлен, піднімаючись з місця.

Івонна знову махнула рукою, вони притулилися щокою до щоки. Це означало: «Я побігла, до зустрічі!» (Без жодного перебільшення, ця