Читати книгу - "До побачення там, нагорі"

Одного вересневого вечора виснажений Альберт повернувся зі своїх прогулянок людини-сандвіча, все пообід­дя він сновигав проспектом Гран-Бульвар між площами Бастилії та республіки, тягаючи на собі рекламу. З одного боку пілюлі Пінк: Як мало треба часу, щоб змінити так багато. А з другого — корсет Жюневіль: Двісті точок продажу по країні. Повернувшись, він побачив Едуарда, котрий лежав на прадавній канапі, придбаній кілька тижнів тому, яку вони привезли, користуючись нагодою, на тачці старого знайомого ще з часу Сомми. Хлопець з останніх сил однією рукою тягав свою тачку — єдиний для нього спосіб якось вижити.

Едуард курив, на ньому було щось схоже на маску тем­но-синього кольору, яка починалася від носа і закривала весь низ обличчя аж до шиї (це виглядало, як маска актора з грецьких трагедій). Блакитний колір маски був досить темний, але яскравий, всипаний дрібненькими золотистими блискітками, так ніби перед тим, як висушити, на нього висипали паєтки.

Альберт був неабияк здивований. Едуард зробив театральний жест долонею, ніби запитуючи: «Ну і як я тобі?» Це було дуже дивно. Вперше, відтоді, як вони були знайомі, він бачив людську подобу Едуарда. А й справді, інакше й не скажеш: це було дуже гарно.

Він почув якесь тихе шкряботіння десь поруч зліва. Повернув голову і встиг побачити Луїзу, яка зникла на сходах. Ще ніколи він не чув, як вона сміялася.

Маски залишилися, так само, як і Луїза.

Кілька днів по тому Едуард уже носив іншу — білу, з намальованою широкою посмішкою. Зі своїми веселими та сяючими очима над цією маскою він був подібний на актора італійського театру (ніби Сганарель чи Паяц). Відтоді, прочитавши газети, Едуард робив з паперу заготовки і виготовляв білі, як крейда, маски, які вони потім разом з Луїзою розмальовували та декорували. Спочатку це була лише гра, але згодом це заняття займало майже увесь їхній час. Луїза почувалась великою жрицею, приносячи свої знахідки: і стрази, і перли, і клапті тканини, і кольорові фломастери, а ще — страусове пір’я, штучну зміїну шкіру. А крім того, ще й газети (вона виконувала неабияку роботу, нишпорячи всюди у пошуках всього цього декору, бо Альберт і не уявляв, де це можна знайти).

Так Едуард і Луїза проводили свій час, виготовляючи маски. Жодну з них Едуард двічі не одягав. А кожна нова змушувала стару перекочовувати на стіну до своїх «подруг», які прикрашали стіни квартири, як мисливські трофеї (чи як зразки для перевдягань в магазині для трансвеститів).

Була дев’ята година вечора, коли Альберт прийшов додому з коробкою з-під взуття під пахвою.

Ліва рука, пошкоджена греком, сильно боліла, незважаючи на перев’язку доктора Мартіно. Настрій у нього був кепський. Цей здобуток, отриманий у справжній боротьбі, дасть йому змогу трохи перепочити, бо пошуки морфіну настільки лякали та вимотували, що його аж шматувало від різноманітних та бурхливих емоцій... Але він водночас не міг не думати, що несе додому знаряддя вбивства, щоб мати чим добити свого друга вдвадцяте чи всоте.

Він зробив три кроки, підняв запилений брезент, яким були накриті уламки знищеного вантажного велосипеда, відкинув покриття з візка і сховав туди свою дорогоцінну коробку.

По дорозі він швиденько підрахував ампули. Якщо Едуард дотримуватиметься сьогоднішньої дози (вже відчутно вищої), можна бути спокійним найближчих півроку.

Анрі д’Олней-Прадель мимохідь порівняв лелеку, який пролітав удалині перед його машиною, з товстуном Дюпре, що сидів поруч. Нічого схожого між ними не було, навпаки, вони були протилежностями, саме тому Анрі їх і порівнював, щоб протиставити. Якби не було величезних крил, що загостреними кінчиками торкалися землі, чи цієї вигнутої шиї дивовижної краси, яка закінчувалася вольовим дзьобом, — лелека на льоту був би схожий на дику качку, але він був масивнішим, і... (Анрі задумався над тим, як сказати точніше) «викінченим». Бог його знає, що він хотів цим сказати. Ці вигинисті крила — захоплено спостерігав він... А пір’я — ніби драпіровка... Ці делікатно підігнуті лапи!.. Лелека ніби ковзав крізь повітря перед машиною, навіть не сколихнувши його, ніби розвідник, що прокладав шлях. Прадель ніяк не міг намилуватися.

Порівняно з лелекою Дюпре був опасистим, масивним товстуном. Зовсім не розвідник. Піхотинець. З усіма характеристиками піхоти, які вона сама собі приписує: вірність, відданість, обов’язок та інші дурниці.

Люди для Анрі ділилися на дві категорії: тяглова худоба, приречена на важку працю день у день, аж до самої смерті, та вищі істоти, яким зобов’язаний весь світ. І все через їхній «особистий коефіцієнт». Анрі обожнював цей вислів, який колись вичитав у військовому рапорті і присвоїв собі.

Дюпре, себто старший сержант Дюпре, був найкращою ілюстрацією першої категорії — працьовитий, непомітний, бездумний виконавець наказів.

Лелека належав до другої категорії. Так само, як лімузин Анрі «Іспано-Суїза» (6-циліндровий двигун, 135 кінських сил, 137 км/год!), який міг би представляти знамениту еска­дрилью під командуванням Жоржа Гінемера. Анрі був того ж самого калібру, якщо не брати до уваги, що Гінемер загинув, а Анрі — живий-здоровісінький, чим, безперечно, вивищувався над героєм авіації.

Збоку в своїх закоротких штанях та течкою на колінах сидів Дюпре і від самого Парижа тихенько, із захопленням розглядав панель приладів з горіхового дерева (єдине, що Анрі дозволив собі, відступаючи від свого рішення спрямувати весь заробіток на відновлення родинної резиденції Салев᾿єр). З іншого боку — сам Анрі Прадель, зять Марселя Перікура, герой Великої Війни, тридцятилітній мільйонер, що піднявся на гребінь успіху. Він вів машину на швидкості майже двісті кілометрів на годину в напрямку Орлеана (роздавивши по дорозі одного пса та двох курей). Їх також можна віднести до худоби, навіть тут цей поділ актуальний. На тих, які злітають, і тих, які підкоряються.

Дюпре служив під керівництвом капітана Праделя. Той після демобілізації найняв його за кусень хліба, за убогу зарплатню, яка мала бути тимчасовою, але такою і