Читати книгу - "Небесна стріла"

— Правду кажучи, я не розумію, чим ваші наукові забобони відрізняються від містичних, — відповів священик. — Обидва перетворюють людину в паралітика, який не спроможний ворухнути пальцем, аби потурбуватися про власну душу і життя. У написі йшлося про те, що Дарнвеї приречені на смерть, а ви намагаєтеся ствердити, що вони приречені на самогубство. Зрештою, в обох випадках вони виявляються рабами.

— А мені здавалося, ви намагаєтеся раціонально дивитися на життя, — відізвався доктор Барнет. — Хіба ви не вірите у спадковість?

— Я вже говорив вам, що вірю в денне світло, — голосно і виразно відповів священик. — І тому я не маю найменшого наміру вибирати між двома підземними тунелями марновірства, тому що обидва ведуть у пітьму. І ось доказ цього: ви навіть не здогадуєтеся, що насправді трапилося у замку.

— Ви маєте на увазі самогубство? — запитав Пейн.

— Ні, я маю на увазі вбивство, — відповів отець Бравн. І хоча останню репліку він промовив лише ледь голосніше, здалося, що його голос лунає над усім берегом. — Так, це було вбивство. Вбивство… Його скоїла людина, що має волю, яку Господь зробив свобідною.

Пейн так ніколи і не довідався, що на це відповіли инші, тому що слова священика подіяли на нього доволі дивно: вони його схвилювали, немов звук гонга, що кличе в бій, і водночас він стояв як укопаний. Усі вже давно пішли вперед, а він нерухомо стояв, один посеред піщаного берега. Кров аж клекотіла в його жилах, а волосся на голові ледь не ворушилося. І водночас його охопило відчуття невимовного щастя. Цей психологічний процес був надто складним, щоб з’ясовувати його деталі, і тому Пейн прийняв рішення, яке не підлягало аналізу. Та це рішення несло у собі свободу. Він ще кілька хвилин постояв на березі, а потім повернувся і поволі пішов назад, до замку Дарнвеїв.

Старий міст аж затремтів від його рішучих кроків, Пейн швидко минув рів, так само швидко зійшов темними сходами, пройшов через всі похмурі зали і кімнати, і врешті дійшов до того місця, де Аделаїда Дарнвей сиділа в ореолі блідого світла, що проникало у кімнату через овальне вікно. Вона була ніби свята, про яку всі забули і залишили в долині смерти. Міс Дарнвей підняла на нього очі, на її обличчі з’явилося здивування, і це зробило його ще дивовижнішим.

— Що трапилося? — запитала вона. — Чому ви повернулися?

— Я повернувся за сплячою красунею, — відповів він, а в його голосі вчувалися нотки сміху. — Цей старий замок поринув у темряву ще багато століть тому, як каже доктор Барнет, та вам не варто прикидатися старою. Ходімо на денне світло, нехай нам врешті відкриється правда. Я знаю одне слово, жахливе слово, та воно здатне зруйнувати всі чари і прокляття.

Вона не зрозуміла нічого з того, що він сказав. Однак підвелася, пішла за Пейном через довгий коридор, піднялася сходами і вийшла з дому. Закинений сад тягнувся аж до моря, фонтан зі статуєю тритона все ще стояв на своєму місці, він позеленів від часу, а із сухого рогу в порожній басейн уже давно не текла вода. Пейн багато разів бачив цей силует на фоні вечірнього неба, і він завжди видавався художникові втіленням померлого щастя. Цілком можливо, що мине якийсь час, і басейн таки наповниться водою, та це буде блідо-зелена морська вода, і квіти загинуть у ній серед густих водоростей. І цілком можливо, що донька Дарнвеїв заручиться з долею і смертю, яка така ж глуха і безжалісна, як море. Однак зараз Пейн упевнено поклав руку на бронзового тритона і потряс ним так, ніби хотів зрушити з місця ідола цього похмурого саду.

— Що ви маєте на увазі? — спокійно запитала міс Дарнвей. — Що це за слово, яке мало б нас звільнити?

— Це слово — «вбивство», — відповів Пейн, — і воно несе свободу, свіжу, як весняні квіти. Ні-ні, ви не подумайте, я нікого не вбив. Та після жахливих кошмарів, які нищили ваш сон, звістка про те, що хтось убитий, — уже визволення. Ви не розумієте? Усе це жахіття, в якому ви жили, походило від вас. Фатум Дарнвеїв був у них самих, він розпускався, як страшна квітка. Ніщо не могло звільнити від нього, навіть щасливий випадок. Він був неминучим, байдуже, чи ми говоримо про старі легенди, чи про новомодні теорії доктора Барнета. Та чоловік, який сьогодні загинув, не був жертвою ані містичного прокляття, ані спадкового божевілля. Його вбили. Так, це велике нещастя, я знаю. Нехай земля йому буде пером…. Але й водночас щастя, тому що ця подія прийшла ззовні, немов сонячний промінь.

Міс Дарнвей раптом посміхнулася.

— Здається, я зрозуміла. Хоча ви говорите, як божевільний. І хто ж його вбив?

— Я не знаю, — спокійно відповів Пейн. — А от отець Бравн знає. І він сказав, що вбивство скоїла людська воля, свобідна, як оцей морський вітер.

— Отець Бравн — дивовижна людина, — після павзи відповіла Аделаїда Дарнвей. — Лише він якось урізноманітнював моє сіре існування, поки…

— Поки що? — перепитав Пейн, стрімко нахилившись до неї і при цьому так сильно штовхнувши бронзового монстра, що він аж захитався на п’єдесталі.

— Поки не з’явилися ви, — відповіла вона і знову посміхнулася.

Ось так прокинувся старий замок. У цій історії ви не знайдете опису стадій його пробудження, хоча багато що трапилося, перш ніж темрява лягла на берег. Коли Гарі Пейн врешті рушив додому, його переповнювало таке щастя, яке можна лише уявити в цьому минущому житті. Він крокував темними пісками, тими самими, якими блукав, коли його охоплював смуток і печаль, а ось тепер у ньому все співало. На мить він уявив собі, що замок знову тоне у квітах, бронзовий тритон сяє, як золотий божок, а басейн наповнений прозорою водою або, краще, вином. Увесь цей блиск, яскравість і цвітіння явилися йому завдяки слову «вбивство», сенс якого він ще не розумів. Він просто прийняв це на віру і вчинив розсудливо, адже він був одним з тих, хто особливо чутливий до голосу істини.