Читати книгу - "День відбуття"

Вода з’явилася зненацька. Світло їхніх ліхтарів відбилося у ній, брудній та каламутній. Це була звичайна калюжа, яка тяглася у глибину коридору, а ось далі… За поворотом вирував жахливий потік. Водоспад утворювався десь угорі. Вода вирувала, її струмені з шумом вдарялися у каміння і зникали невідомо де — наче у якійсь прірві. Очевидно, все-таки існував якийсь стік. Те, що не могло вміститися, розливалося по підлозі печер.

Юлія, наче зачарована, пройшла повз нього. Здавалося, вона вже нічого не бачила, крім цієї води. А він так і не спромігся вимовити навіть слова, бачачи, як вона ступає у цей вир. Вода плюскала, піднімаючись вище її щиколоток, а вона йшла і йшла. Дійшовши до якоїсь брили, вона впала на коліна і вмилася цією водою, а потім почала пити. Вируючі струмені оббігали її, а вона стояла навколішки, отримуючи те, за чим сюди прийшла.

Місце, де вона стояла, було мілким, і вона несподівано, взявшись за брилу рукою, у якій досі тримала пістолет, лягла у цю воду боком, а потім перекинулася на спину. Це вивело Сергія зі ступору. Отямившись, він кинувся до неї.

— Юля! Що ти робиш?! Піднімайся вже! Зараз!

Він схопив її і підняв, потім взяв на руки і виніс на сухе. З неї текло. А вода була крижана.

Юлія сиділа на брилі уся мокра та вимучена. Але погляд її змінився. У ньому тепер наче щось народилося. Наче та надія, яка жила у ній завжди і яка готова була ось-ось померти, отримала те, за що можна зачепитися і триматися, незважаючи ні на що.

Сергій розгубився. Її знову почало трусити. Юля вже отямилася від перших вражень, пов’язаних з цим купанням, і тепер намагалася впоратися з новими неприємностями, збираючись боротися до кінця. Він скинув з себе куртку і почав роздягати її. Вона пробувала допомагати, але вдавалося це погано — пальці не згиналися і не хотіли розстібати ґудзики. Нарешті він поздирав з неї усе, вдягнуте вище пояса, і, розтерши, як міг, її спину, загорнув Юлію у свою куртку, з якої, принаймні не крапало. Штани вона скинула сама, і він їх викрутив.

— Де ви залишили рюкзаки? — запитав Сергій.

— Не знаю…

— Як — не знаю? Ти ж казала.

— З усім спорядженням пішли Ринат з військовим. А назад вони не повернулися. Воно десь стоїть, залишене. Ми ж мали йти ще раз туди…

— Ходімо, — Сергій потяг її за собою, — нам потрібно рухатися. Невідомо, скільки доведеться тут бути. Якщо застудишся — не треба буде ніяких харгілонів…

— Сергію… — Вона зупинила його, спершись спиною на якийсь виступ. — Сергію… — Вона дивилася йому в очі. — Щойно я отримала антиандан. Поки я тут, він не діятиме. Мені потрібно на сонячне світло. Тоді мій андан буде знищений. Тепер у них немає виходу. Скоро він нападе.

— Хто він? — механічно запитав Сергій.

— Той, кого ти чув, — відповіла Юлія. — Той, хто примушує тебе постійно озиратися. Він ходить за нами. Я чула запах.

— Який ще запах? — запитав Сергій, несподівано згадавши, що і у нього був момент, наче ніздрі вловили щось стороннє, неприємне.

— Запах такий, що і пса не потрібно, — промовила дівчина. — Він нападе — у них немає іншого виходу. Адже, якщо я вилізу звідси, для них це означатиме… я розповідала тобі. День Відбуття настав.

— Ходімо, — сказав Сергій. — Ми будемо обережними.

— Ні! — зупинила його Юлія. — Пообіцяй мені! Поклянися, що ти дійсно будеш обережним і чекатимеш нападу! Потім, там, нагорі, можеш вважати мене божевільною, ким завгодно. Скільки хочеш! А зараз… А я буду тобі в усьому допомагати і слухатись, щоб видертися звідси. Тільки пообіцяй мені! Боже… ти переконаєшся, але може бути пізно! Коли тебе вдарять у спину з темряви, в останню мить ти встигнеш збагнути, що потрібно було хоч трохи прислухатися до нещасної Юлії… Пообіцяй мені!

— Обіцяю, — сказав Сергій. — Обіцяю на повному серйозі. Я ж тебе ніколи не дурив, хіба ні?

— Ніколи, — погодилася вона.

— Отож обіцяю. Він один?

— Один, — впевнено відповіла Юлія, — але…

— Ніяких але. Двоє проти одного — ми впораємося.

Вона почула саме те, чого їй зараз не вистачало найбільше. Очі її ожили.

— Ти впевнений?

— Так, — повторив він, — впораємося, сто відсотків. Ми переможемо.

Прапорщик Григорій Жемондінов не міг збагнути, як таке могло статися. Навіть тепер, коли йому було чим перейматися і без цього, думки його поверталися до того, що він зробив багато годин тому. Це був один суцільний жах. Стіни струснуло, і просто на них зверху грянула лавина. Хлопця змело, наче билинку. Цього жилавого крутого охоронця, який чомусь дивився на нього з неприхованим презирством. Та Григорій навіть у глибині душі не зловтішався. Досі перед очима стояла жахлива картина — у повітрі наче виросла хмара пилюки і брила, що накриває Рината. В останню мить той тільки руками вимахнув.

Ногу Жемондінов давно перестав відчувати. Замість неї був якийсь невизначений біль — тупий та об’ємний. Він зростав лише тоді, коли Григорій пробував рухатися. І тоді сам по собі виривався стогін. Ця падаюча брила не вгадала лише на якихось півметра, інакше його б також не було в живих. А так під нею опинилася лише нога.

Годинник повільно відлічував час. Коли ж за ними прийдуть? У цьому Григорій не сумнівався. Вони зробили свою справу. Висадили скелю. Тепер ті мусять повернутися і робити, що замислили. Навіть рюкзаки тут полишали. Отже, повернуться обов’язково. Тільки коли?

Коли?!

Пити хотілося до нестями. Одного разу Жемондінову здалося, що він ось-ось знепритомніє. Навіть потемніло в очах. Може, воно і на краще. Скоріше б минув