Читати книгу - "Ритуал"

— Ти ж хоробрий! — холодно зауважила королева.

Обличчя короля вкрилося червоними плямами, але він нічого не відповів та схилився над тарілкою.

По сніданку Юта пішла у свої покої, і туди ж увірвався Остин.

Одним лютим поглядом оглянув дружину за столом, чорнильницю з пером, купу списаного й покресленого паперу. Клацнув пальцями, відсилаючи мовчазну фрейліну. Процідив крізь зуби:

— Якщо ще хоч раз ти насмілишся без дозволу відкрити рота…

Так, король був дійсно розлючений. Уроки етикету злазили з нього, наче шкіра з підстаркуватої змії.

— Якщо ти ще раз посмієш дзявкнути…

Юта встала — як і раніше холодна, навіть трохи глузлива:

— Що ж тоді? Ти знову віддаси мене драконові?

Остин хропнув:

— Отже, правда… Те, що про тебе кажуть…

Юта підняла голову:

— Що саме?

За портьєрою тихо вовтузилися — підслуховували — два пажі.

— Засватана драконом — ось що! Заміж тебе видав змій, мерзенний дракон, слизька тварюка…

Юта зробила крок уперед, презирливо стиснувши губи, безжалісна, мов фехтувальник перед дуеллю:

— Він стократ шляхетніший за тебе!

— Що?! Твій дракон, як я пам’ятаю, смердить, мов обкаляна коза!

Юта ніби наштовхнулася на невидиму перешкоду. Зі свистом втягла повітря. Кинула, наче камінь в обличчя:

— Дурень… Я бачила увесь ваш бій. Я бачила, як ти перелякався.

За портьєрою впало щось важке, почувся тупіт ніг при втечі. Остин дивився крізь Юту білими від ненависті очима.

Ідучи, він спіткнувся та вдарився обличчям об ручку дверей. Увечері слуги, сміючись, передавали з уст в уста: королева відлупцювала короля, осьо який синець поставила!

Остин дожив-таки до найстрашнішого: з нього сміялися.

Пустеля прийняла Армана, майже всиновила.

Щодень він дужчав, і видіння, що приходили до нього під жерлом згаслого вулкану, сповнювалися новими фарбами й новим змістом. Предки говорили з ним — мовчки, але виразно, і ніхто не дорікнув йому, що полишив замок напризволяще, що не виконав Ритуалу…

Замок. Ритуал.

Розвалені вежі, чорна паща Драконячої Брами, замкнені кімнати, порожні зали… Мертва споруда, і та, чий сміх оживляв її, далеко, ох як далеко…

Піймавши себе на схожій думці, він скреготів зубами й відштовхував Юту від себе, виганяв, забував. Але дні минали і минали, і віднайдений спокій танув, мов лід на долоні.

Якось уночі він прокинувся, вкритий потім. Звук, довгий красивий звук з’явився з остиглої пустелі — а пустеля багата на голоси… Одначе в Армановім сні голос пустелі був голосом стародавнього музичного чудовиська, інструменту, що захаращував Органну кімнату. Інструмент співав, а перед ним стояла, вперто піднявши голову, дивна, некрасива, випадково викрадена принцеса…

Опівдні він сидів під прямими променями сонця й пересипав пісок з кулака на долоню. Золотий струмок заворожував, наче вогонь, наче море, наче гра хмар… Арман знову зачерпував і знову пересипав пригорщі піщинок, аж доки в його голові виник рядок:

— Я спрагу волів вгамувати піском…

Він ворухнув сухими губами. Прошепотів непевно:

— І море спалити хотів… Я мріяв…

Пісок зсипався з його долонь.

— Я мріяв забути тебе…

— Знову ти, молодий драконе, — сказав Той, Що Дивився Зі Скелі.

Арман перевів дух і важко сів на камінь.

— Ти повернувся звідти? Але зазвичай звідти не приходять.

— Ти знаєш, де я був? — запитав Арман байдуже.

Голос видав короткий сухий смішок, але нічого не відповів. Печера здавалася круглою, замкнутою, і Арман не бачив виходу, що був тут перше.

— Ти повернешся туди, за море, молодий драконе? Божевільна витівка. Що мені сказати твоєму нащадкові, якщо він з’явиться сюди за двійко тисяч років?

— У мене не буде нащадків.

— Шкода. Але нащо тоді тобі летіти за море?

І тоді Арман зібрався із силами й подивився просто назустріч погляду Того:

— Послухай… Я не знаю, хто ти, але, може бути, ти зможеш відповісти мені…

Він завагався. Погляд його співрозмовника глушив, мов удар в обличчя.

— Я не знаю, як запитати… Та й як тобі знати… Але, може бути…

— Про цю людську дочку? — запитав голос просто, навіть буденно.

— Я знаю… Ти — ні, ти не знаєш. Не лети за море, молодий драконе. Там ходить смерть, її й твоя… Близько…

Погляд зник, і в глибині нори ухнуло, так наче велетенський корок вирвали із пляшки. Печера розітнулась, мов прірва, і у виниклому прорізі Арман побачив море.

10

Метелик в тенетах тісних Ритуалів,

Народжений вільним, не був ним без тебе.

Звав тебе. Покажи-но, де небо.

Арм-Анн

Троє королівств, що безтурботно стояли на морському березі довгі століття, здригнулися від жаху. Древнє морське чудовисько, про яке досі пам’ятали тільки літопису, здійнялося з глибин — уперше за останнє сторіччя.

Море нуртувало, й до берега вже виразно долинало глибинне ревіння, від якого волосся ставало сторч. Прибій викинув на берег рештки піратського судна — добротний корабель був перекушений навпіл. Один пірат уцілів — пальці його, що вчепилися в уламок щогли, довелося розтискати чотирьом сильним чоловікам. Сивий, як молоко, у свої двадцять з гаком років, пірат виявився божевільним і нічого не зміг розповісти.

Авжеж, берегова охорона й подумати не встигла про опір — просто розбіглася, як зграя зайців, та й хто насмілився б їй докоряти? Одне село було вже змито в безодню — правда, без жителів, які встигли завчасно повтікати. Про судноплавство й риболовлю було забуто; чудовисько гатило об берег величезними хвилями, погрожуючи розколоти його, розмити і зруйнувати людські поселення на багато верст навкруги. Усі, хто хоч трохи знався на звичках подібних істот, очікували з острахом, коли чудовисько зажадає жертви.

Правителі трьох королівств зібралися на термінову раду, і, як не крути, але головне рішення лягло на плечі короля Остина, оскільки чудовисько оселилося саме в його територіальних водах.

Засідали вночі, цілком таємно; пристарілий король Верхньої Конти, Ютин батько, пропонував геть фантастичний план — виготовити велетенську гармату із всіх можливих мідних запасів, і кам’яне ядро до неї — завбільшки як гора, зібрати порох з усіх трьох армій… Король сам не вірив в успіх цієї вигадки.

Король Акмалії, батько Олівії, запропонував відразу два варіанти — отруїти море великою кількістю отрути для щурів або вступити із чудовиськом в переговори.

Остин похмуро мовчав. Біля воріт палацу на нього чекав непримітний чоловічок у сірому плащі — славнозвісний на три королівства чаклун.

Розійшлися, так нічого й не вирішивши; сірий чоловічок, скоряючись ледь помітному кивку короля Остина, прослизнув услід за ним в обвішану килимами кімнатку, і двері за його спиною щільно й надійно зачинилися.

* * *

Зворотній шлях над морем був удвічі коротший.