Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

народ! Соціаліст-християнин страшніше соціаліста-безбожника»[517]. Саме в образі Альоші Карамазова несвідомо формується російський соціаліст-християнин, а в майбутньому — імперський більшовик. Такий перверсивний світогляд, підготовлений авторитарними старцями-монахами, передбачає модернізовану російсько-імперську державу. Це дає привід згадати містерію Шевченка та його українське пророцтво у «Великому льосі» про «церков-домовину», яка стоятиме на землі Богдана Хмельницького.

Російський соціаліст-християнин закладає основи імперського народництва. Якщо в «Чорній раді» Куліша висловлена аристократична недовіра несвідомому народу, а відповідно потреба вести цей народ по шляху усвідомленого закону, то російський отець Зосима залишає інший заповіт. «Від народу спасіння Русі, — вважає старець. — Адже російський монастир був завжди з народом. Народ вірить по-нашому, а невіруючий діяч у нас в Росії нічого не зробить, навіть якщо він буде щирий серцем і геніальний розумом. Народ зустріне атеїста і подолає його, і стане єдина православна Русь. Бережіть же народ і оберігайте серце його. У тиші виховуйте його. Ось ваш іночеський подвиг, адже цей народ — богоносець»[518]. У своєму вченні Зосима протиставляє народ — «кулакам» і «мироїдам», тобто головною рисою народництва є класове розмежування, а старці як авторитарні провідники і народ як богоносець виявляють характерну садомазохістську структуру, яка стане основою російського більшовизму. Пророцтво Достоєвського явно натякає, що майбутня революція буде розроблена за сценарієм «чорної ради», через яку П. Куліш аналітично (після інтуїтивних пророцтв Шевченка) виявив український комплекс братовбивства як «хижацтва-гайдамацтва», тому такий сценарій і стане єдиним способом утримати українську анархічну й несвідому «банду братів» у лоні перверсивної імперської структури. Закономірно, що старець Зосима Достоєвського закликає не боятися гріха братовбивства, а любити людину навіть у її гріхові. У його вченні гріх вбивства — не такий страшний, як гріх самовбивства. «Але горе тим, хто себе знищив на землі, горе самовбивцям! — проповідує старець Зосима. — Мислю, що уже нещасніше цих і не може бути нікого»[519]. Тобто у ставленні до самовбивць відчутна головна карамазівська риса, яка полягає у жадобі життя.

Важливою подією роману є смерть старця Зосими. Згідно з християнською аскезою святі люди, помираючи, залишали після себе нетлінні тіла. Достоєвський показав дуже важливий знак по смерті старця Зосими: його покійне тіло засмерділо й насторожило весь монастир. Третя частина роману розпочинається символічно — новелою «Тлінний дух», що нагадує про «мертві душі» Гоголя. «Річ у тім, — не без іронії оповідає Достоєвський (дотепна іронічність пронизує все романне дослідження!), — що від гробу став виходити мало-помалу тлінний дух, котрий до третьої години по обіді уже занадто явно виявився і все поступово посилювався»[520]. У цій новелі Достоєвський знову згадує Афон як святе місце, де здавна у найсвітлішій філософській чистоті зберігалася православна віра[521]. Сморід отця Зосими викликає революційний бунт у монастирі. «Поган єсмь, а не свят», — проголошує отець Ферапонт, а звертаючись до народу, прагне зайняти місце поваленого «батька»: «Покійний, святий-то ваш… чортів заперечував. Пурганцю від чортів давав. Ось вони і розвелися у вас, як павуки по кутках. А днесь і сам просмердівся»[522]. Історія зі смердящим духом — найдотепніша вказівка на російсько-імперське християнство як тлінний дух. Невипадково українська сміхова література глузувала над таким богошукацтвом, зробивши сміховим об’єктом постать попа, який імітує пошуки істини. Наприклад, у поезії «Жалібний дяк» (1859) С. Руданський інтуїтивно обіграв садомазохістську сутність російсько-імперського церковного богослужіння: «Щойно в церкві, коли дяк / «Іже» заспіває, / Бідна баба у кутку / Мало не вмліває. / Аж завважив теє дяк, / До неї забрався. / «Чого плачете ви так?» — / Стару запитався. / «Як не плакати мені, — / Стара баба каже, — / Коли мене голос ваш / Аж за серце в’яже! / Так колись моя коза / На льоду кричала / Як там її звірина, / Бідну розривала»[523].

Старець-монах за психологікою тексту Достоєвського — «учитель», «батько», який пускає у світ небезпечного «сина» — з його ненаситною потребою подвигу для народу. Сморід старця Зосими остаточно заплутує душу Альоші, в якій і до того не було віри в Бога. Саме в час учнівського сумніву один з героїв-плотолюбців роману Ракітін запрошує Альошу до Грушеньки, гордої і наглої російської баришні, яка обіцяє Ракітіну гроші, якщо той приведе до неї юного монаха. І цнотливий аскет Альоша опиняється у Грушеньки.

Із психоаналітичного погляду цікавою є обмовка в романі, у якій Альошу називають «Чорномазовим». Стосується вона Альоші, найзагадковішого образу роману. «Часто трапляється так, — писав З. Фройд, — що письменник використовує словесні похибки або різні різновиди хибних дій як засоби поетичного вислову. Сам по собі цей факт уже має показувати нам, що похибку, приміром, мовну письменник аж ніяк не вважає за безглузду, бо зумисне її відтворює. Та ж не можна сказати, що письменник помилився на письмі, а потім ту письмову похибку залишив на вустах свого героя як словесну похибку. З допомогою мовної похибки письменник прагне на щось указати, і ми можемо дослідити, на що саме…»[524]. В історії з похибкою постає характерна перверзія Альоші, пов’язана з гомосексуалізмом. Вона починається з того, що Альоша стає «учителем» хлопчика з народу — Ілюші. Юний друг Альоші Карамазова Коля іронічно коментує психологію Ілюші: «Бачу, хлопчик гордий, це я вам кажу, що гордий, але закінчив тим, що віддався мені по-рабськи, виконує найменші мої накази, слухає мене, як Бога, наслідує мене»[525]. Рабська поведінка хлопчика формується під впливом амбівалентної позиції батька-блазня. Невизначений у власному Над-Я батько також впускає в дім психологічно небезпечного, амбівалентного ідеолога Альошу, який стає «смертоносним» імпульсом для його сина Ілюші. Ця синівська історія з батьком-блазнем і світоглядно невизначеним «учителем» (латентним гомосексуалістом) символічно завершується душевною хворобою і смертю хлопчика. У IV частині роману Альоша Карамазов імітує месію, збираючи навколо себе подібних до Ілюші російських хлопчиків. Книга десята так і називається — «Хлопчики», що натякає на гомосексуальну російську перверсивність, на яку звернув увагу З. Фройд[526]. За цією очевидною перверсивністю імперського суб’єкта гряде ідеологічна і соціальна перверсивність. Найталановитіший учень Альоші Карамазова Коля називає себе соціалістом, пояснюючи «учителю» свою популярність серед дітвори на основі ерогенного «виховання» побиттям: «Я ж їх б’ю, а вони мене обожнюють, чи знаєте ви це Карамазов?»[527].

Загалом у романі «Брати Карамазови» представлена тотальна ерогенна садомазохістська фіксація, притаманна чоловікам, жінкам і дітям, тобто імперському організму загалом, вихідним джерелом збочення є батьківська фігура як психотип злого блазня. Злісне блазнювання виникає як несвідома реакція на визначеного у своїй сутності національного суб’єкта. Тому в романі немає жодного мислителя, який