Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Пошук перверсивного замінника Бога-отця символічно втілено в поемі Івана Карамазова «Великий інквізитор». Проблематика поеми дає підстави співставити її з проблематикою «Мойсея» І. Франка. Імперську стратегію єднання з народом Іван Карамазов подає через історію XVI ст. в Іспанії, коли нібито знову приходить до народу Христос. Але народ потребує не духовного провідника, а авторитарного старця-інквізитора. Аристократичному Христу з його філософським мазохізмом, який пропонує людині духовну свободу, опонує інквізитор, який посилається на таємницю ерогенного мазохізму як основи імітованого християнства. «Ми виправили подвиг твій, — говорить інквізитор до Христа, — і заснували його на чуді, тайні й авторитеті. І люди зраділи, що їх знову повели, як стадо, і що з сердець їх був знятий нарешті страшний дар, який приніс їм стільки муки»[528].
У поемі «Великий інквізитор» розбудові карамазовської ідеології характерна непроясненість смислу, химерність фантазії, незбагненна плутанина цінностей. Саме в лоні карамазовщини формується ідеологічна настанова сплутати дух народу. Той володіє народом, вважає великий інквізитор, хто володітиме його совістю, з психоаналітичного погляду — хто формуватиме його психічну структуру ідеалу-Я. «О, ми дозволимо їм і гріх, — пояснює цю настанову Іван Карамазов, — вони слабкі і безсильні, і вони будуть любити нас, як діти, за те, що ми дозволили їм грішити. Ми скажемо їм, що всякий гріх буде викуплений, якщо зроблений буде з нашого дозволу; дозволяєм же їм грішить тому, що любим їх, покару ж за ці гріхи, отже, візьмемо на себе… І не буде у них від нас ніяких таємниць»[529]. Великий інквізитор, пропонуючи ерогенно мазохістське задоволення для народу, ідентифікує себе як страждаючого інквізитора, який бере на себе всі гріхи людей і їх таємницю. Тобто великий інквізитор, як і Альоша Карамазов, імітує Христа. Патологічна імперська імітація здійснюється на основі цінності несвідомого, перверсивного, чуттєвого. Це дає змогу зіставити архетипного національного суб’єкта з його першоцінністю свідомості з архетипним імперським ерогенним суб’єктом — як творця й імітатора.
Іван невипадково читає свою поему наймолодшому Карамазову, адже Альоша несе в собі найзагрозливішу імітаційну сутність, не усвідомлюючи її. Якщо «сила низості карамазівської» очевидна у батьківському образі, її рефлексивно виявляє в собі син-Іван, то вона глибинно прихована в «чоловіколюбцеві» Альоші. Сутністю її стає непрояснена ідея Бога на основі ерогенної філософії життя, яка зрештою ліквідовує Бога-отця. Диявол, прийшовши в гості до Івана, стає символічним радником: «По-моєму і руйнувати нічого не треба, а треба всього навсього зруйнувати в людстві ідею про Бога, ось з чого треба почати справу! З цього, з цього треба починати, сліпці, нічого не смислящі! Як тільки людство поголовно відречеться від Бога (а я вірю, що цей період — паралель геологічним періодам — здійсниться), то само собою, без антропофагії, впаде весь минулий світогляд, і головне, вся минула моральність, і наступить все нове»[530].
Руйнування ідеї Бога формується в коді імперської маскулінності. Іван Карамазов, зізнаючись на суді, що Смердяков убив батька, а він його навчив убити, звертається до присутніх із символічним запитанням: а хто із них не бажає смерті батька? Пропонуючи скинути з себе культурні одежі й заглянути у душу, він переконує, що всі «бажають смерті батька»[531]. Така нерозв’язана едіповість і формує провідний імперський характер як садомазохістський, імітаційний, амбівалентний, який від реального бажання батьковбивства веде до символічного вбивства Бога-отця.
Світле місце в романі та його жіноча таємниця — дім харківської поміщиці пані Хохлакової зі своєю істеричною донькою Лізою, прізвище та походження яких вказують на українську маргінальну позицію. Тобто йдеться про двох українських істеричок, які пророчо відсилають до образів Ольги Косач (Олени Пчілки) і Лариси Косач (Лесі Українки). До речі, коли Достоєвський писав цей роман Ларисі Косач йшов дев’ятий рік.
Пані Хохлакова, багата дама, завжди зі смаком одягнена, мила вдова років тридцяти трьох, а також чотирнадцятирічна донька Ліза, що страждає паралічем ніг, створюють особливий поліфонічний дискурс роману. Ліза — ззовні мила дівчинка, в якій пустотливість поєднується з тонким розумом, що передусім висміює неадекватну сутності Альоші «довгополу ряску». «Нєт-с! — говорить вона старцю Зосимі, — він тепер не спасеться. Ви що на нього цю довгополу-то ряску наділи… Побіжить, упаде…»[532]. Одне з чудес старця Зосими полягає в тому, що Лізин параліч ніг сцілюється. Достоєвський цим підкреслює, що щира віра цих двох жінок була істинною, тому вона і здійснила чудо. Чому Достоєвський найсвітлішим місцем роману зробив двох українських істеричок? Очевидно, у своїй психології він ніс російсько-українське психогенетичне розрізнення, що дало йому змогу виявити небезпеку від імперської російської людини, яка прокидається напередодні модерної епохи. Адже це була передусім психологічна і світоглядна небезпека для української людини, яка пробуджувалася до незалежного існування. Саме це російсько-українське протистояння не бачать при аналізі роману західні дослідники. А воно надзвичайно важливе для розуміння глибини поліфонії цього пророчого тексту, адже створює своєрідну психологічну діалогічність двох різних культур: політеїстичної імперсько-російської (ерогенно-садомазохістської) і монотеїстичної української (аскетично-мазохістської). Невипадково найнебезпечніший з Карамазових Альоша закохується в Лізу Хохлакову. Він інтуїтивно відчуває Лізу найкращою для себе парою: «У вас душа веселіша, ніж у мене; ви, головне, невинніша від мене, а я до багато чого, багато чого доторкнувся… Ах, ви не знаєте, адже і я Карамазов! Що у тому, що ви смієтеся і жартуєте, і наді мною також: навпаки, смійтеся, я тому радий… Але ви смієтеся як маленька дівчинка, а про себе думаєте як мучениця…»[533]. Ліза — характерний український психотип моральної мазохістки, якому загрожує психічна інфекція карамазовщини. Саме їй Альоша зізнається, що, будучи монахом, він у Бога, мабуть, не вірить[534]. Тому Ліза прагне відокремитися від Альоші морально, про це свідчить її зізнання: «Я вас дуже люблю, але я вас не поважаю»[535]. Коли Альоша раптом з’являється, вона у відповідь починає розповідати про свої перверсивні бажання: їй, наприклад, хочеться запалити будинок, когось убити; щоб хтось її скатував, женився, а потім вимучив, обманув і пішов. Так вона проявляє ту психічну інфекцію, яку приносить із собою Альоша Карамазов. На її химерну поведінку Альоша відповідає символічним запитанням: «Полюбили безпорядок?»[536]. Одна з новел про Лізу називається «Чортеня»: таке враження, що українське «чортеня» весело насміхається
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури», після закриття браузера.