Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

своїм народом (національним несвідомим) в імітаційному дискурсі Ф. Достоєвського формує символічну перверсію. Одним із сексуальних об’єктів Федора Карамазова є Лизавета Смердяща, прізвище якої свідчить, що Ф. Достоєвський іронічно насміхається над батьківством, яке прагне володіти всіма жінками без перебору. Адже Лизавета, ця юродива жінка, не лише мала ідіотський вираз обличчя, але й не вміла говорити, безпритульно блудила містом до тих пір, поки Федір Павлович не спокусився цим звіром-жінкою: його хіті вона видалась чимось особливо пікантним. У смертельних родах Лизавета Смердяща народила Федору Карамазову майбутнього лакея Смердякова. Цей «юродивий» син від «бісового сина і праведниці» є однією з важливих дійових осіб, які представлятимуть російський народ в імперському «аристократичному театрі» батьковбивства.

Головною рисою карамазовської психології є жадоба життя. Вона визначальна і для пізнання імперської мужності, яка надихнула модерну ніцшівську філософію життя. Ерогенна, садомазохістська пристрасть до життя сформувала спокусливу світоглядну настанову: життя любити більше, ніж його смисл[502]. Опозицією до неї є національна мужність морального мазохіста, яку, зокрема, давньогрецький філософ Платон представив таким чином: «найбільша цінність для людини не саме життя, а життя хороше», «красиве, справедливе»[503]. Ерогенна садомазохістська філософія життя передбачає перевагу сексуальної цінності над любовною, і стосується всіх Карамазових, включаючи «аскетичного» Альошу, який був переконаний, що потрібно полюбити життя «більше, ніж смисл його», «полюбити поперед логіки…»[504]. Тому потяг Альоші до монастирського життя видається дивною перверсією. Обравши протилежну своєму батькові аскетичну дорогу, він накинувся на неї з батьківською ненаситною спрагою. З образом Альоші Карамазова споріднений російський герой епохи сталінізму Павка Корчагін з роману М. Островського «Як закалялася сталь». На цю одержиму соціальну героїчність Ф. Достоєвський звертає увагу таким чином: «Альоша обрав лише протилежну всім дорогу, але з тою самою спрагою швидкого подвигу. Якщо лише він, задумавшись серйозно, переймався переконанням, що безсмертя і Бог існують, то природно, сказав собі: «Хочу жити для безсмертя, а половинного компромісу не приймаю». Так само, якби він повірив, що безсмертя і Бога немає, то тут же пішов в атеїсти і в соціалісти (адже соціалізм є не лише робітничим питанням, або питанням так званого четвертого класу, а переважно є атеїстичним питанням, питанням сучасного втілення атеїзму, питанням Вавилонської вежі, яка будується саме без Бога, не для досягнення небес із землі, а для зведення небес на землю)»[505]. Психоісторія російської літератури І. Смирнова підтвердила: там, де закінчилося російське християнство, почався російський соціалізм як «своєрідна релігія без релігійного… змісту»[506], тобто ерогенна соціологія життя. Отже, в романі Достоєвського символізується імперська філософія життя, яка закладалася на перевазі інстинкту над свідомістю.

Символічним замінником батьківського об’єкта для імітованого аскета Альоші став ідеолог російського монастиря — старець Зосима, який сформував Над-Я (світоглядну систему) головного героя на матриці ерогенного християнства. Старець Зосима, формуючи також імперське християнство як «старчество», робить з нього характерну ерогенну перверсію. Подаючи історію російського «старчества», Достоєвський доходить висновку, що йому не більше ста років, при тому, що на православному Сході (Синай, Афон) християнству понад тисячу років[507]. «Старець, — пише він, — бере вашу душу, вашу волю у свою душу і у свою волю. Вибравши старця, ви від своєї волі відрікаєтеся і віддаєте йому її в повний послух, з повним самовідреченням»[508]. Отже, російське авторитарне старчество базується на маскулінній ерогенності, яка означає владу «безмежну і неосягненну», а тому проявляється як амбівалентне явище, що може призвести до протилежних наслідків: або до морального вдосконалення, смирення і духовного звільнення, або до «сатанинської гордості, тобто до ланцюгів, а не до свободи»[509]. Проаналізувавши літературну спадщину українського ченця Івана Вишенського (1588—1615) з його ідеалами «чистого» (філософського) християнства, яке культивує знання та індивідуальний пошук релігійної істини, можна побачити, що російське старчество імітує ці ідеали, заперечуючи знання та потяг до індивідуального духовного пошуку. Невипадково І. Вишенський, який жив і помер на Афоні в умовах найсуворішої аскези, затаврував імітоване «православне язичництво» як розпусту панів духовних, які перетворили монастирі, священні храми на фільварки, де «телесне и скотськи переховывают, на мъстох святых лежачи, грошъ збирають», «розкош свою погански исполняют»[510].

Старчество користувалося популярністю серед російського народу, оскільки воно й сформувало ерогенно мазохістську російську душу, її головну потребу «знайти святиню або святого, впасти перед ним і поклонитися»[511], яка заперечує індивідуальний шлях пошуку істини[512].

Символічно, що старець Зосима припадає до душі і Федору Карамазову, який неймовірно задоволений його люб’язністю: «Ні, з вами ще можна говорити, можна жити!»[513]. Старець Зосима дає Федору Карамазову відчуття родинної душі невипадково, адже власним учителем старця був убивця із сексуальної пристрасті. У біографічній історії старця Зосими є важлива зустріч з таємним відвідувачем, який приходить з потребою сповідатися. Спочатку розмова має філософський характер, але головний її мотив — зізнання у злочинності: таємний гість убив жінку, чотирнадцять років прожив з цим злочином, а потреба зізнання означає у зрілому віці потребу у «великому подвизі». Тобто психологія старця Зосими, дзеркалом якої стає таємний відвідувач, має характерну амбівалентну психологіку: чоловік у незрілому «синівському» періоді на основі нестримної садистської пристрасті убив заради насолоди, а в часі «батьківської» зрілості виявляє мазохістське бажання розкаятися, щоб знову отримати задоволення — насолодитися своїм «великим подвигом» («Постраждати хочу, прийму страждання і життя почну»[514]). Так історія таємного відвідувача приховує світське минуле самого старця. Садомазохістська ерогенність стає основою модерної державницької ідеології, що формувалася у стінах російського монастиря старцем Зосимою.

Російський християнський монастир у романі Ф. Достоєвського втілює романтичну імперську ілюзію, згідно з якою держава повинна стати церквою. Як говорить настоятель монастиря отець Паісій: «За російським розумінням та упованням треба, щоби не церква переродилася в державу, як із нищого у вищий тип, а, навпаки, держава повинна закінчити тим, щоби сподобитися стати єдино лише церквою і нічим більше»[515]. Опонентом цієї російської ідеї Держави є європеїзований росіянин Міусов, який аналізує перверсивну ідею європейськими свідомими очима й доходить висновку, що в образі церкви-держави йдеться про здійснення містичного ідеалу другого пришестя, утопічної мрії, безформенної фантазії, яку важко збагнути, і водночас це — щось «навіть схоже на соціалізм»[516]. Релігійна імітація соціалізму особливо насторожує європейську свідомість: «Ми… цих всіх соціалістів — анархістів, безбожників і революціонерів — не дуже й боїмося, ми за ними стежимо, і їх ходи нам відомі. Але є серед них, хоча і небагато, але декілька особливих людей: це в Бога віруючі, і християни, і в той час і соціалісти. Ось саме цих більше всього боїмося, це страшний