Читати книгу - "Кортик"

— На питанні про кандидатський стаж.

— Це я винний, — понуро промовив Генка.

— А на інші питання як ви відповіли?

— Нібито правильно.

— То чого ж ви журитесь? — розсміявся Свиридов. — Через одну невірну відповідь вам не відмовлять. Хто хоче і достоїн бути комсомольцем, той ним буде. Отже, не журіться… А тепер, хлопці, приступімо до справи. Слухайте мене уважно. Нікітський уперто називає себе Сергієм Івановичем Нікольським. При цьому він посилається на ряд свідків, у тому числі і на Філіна. — Свиридов посміхнувся. — Щоправда, після того як зникли піхви, вони всі пересварилися: Філін звалює на філателіста, філателіст — на Філіна. Між іншим, — він уважно поглянув на хлопців, — свій склад вони завчасно ліквідували: очевидно, їх хтось налякав.

Хлопці почервоніли і мовчки дивилися на підлогу.

— Так, — ледь помітно посміхнувшись, повторив Свиридов, — хтось їх налякав. А зараз буде очна ставка між кожним з вас і Нікітським. Ви повинні розповісти все, що знаєте. На всі питання відповідайте чесно, так як воно є насправді, нічого не видумуючи. Тепер ідіть у сусідню кімнату і чекайте. Коли потрібно буде, вас викличуть. До речі… — Свиридов витягнув з шухляди кортик і простягнув його Мишкові:— Коли я спитаю, за що Нікітський убив Терентьєва, то ти, Поляков, покажеш кортик.

Розділ 72

ОЧНА СТАВКА

Спочатку викликали Славика, за ним Генку і, нарешті, Мишка.

Коли Мишко ввійшов у кімнату, за столом, крім Свиридова, сидів ще один літній чоловік, у флотській формі, з люлькою в роті. Генка і Славик статечно сиділи біля стіни, тримаючи на колінах свої шапки.

Біля дверей, з гвинтівкою у руках, стояв вартовий. Посеред кімнати, напроти стола Свиридова, сидів на стільці Нікітський.

Одягнений у захисного кольору френч, сині галіфе і чоботи, він сидів у недбалій позі, заклавши ногу на ногу, його чорне волосся було ретельно зачесане назад.

Блискучі сонячні бліки рухалися по кімнаті.

Коли Мишко ввійшов, Нікітський кинув на нього швидкий колючий погляд. Але тут був не Ревськ і не будка обхідника. Мишко дивився прямо на Нікітського. Він дивився на Нікітського і бачив Полевого, побитого і закривавленого, розкидані рейки і зелене поле, по якому бігали коні, що загубили своїх вершників.

— Ви знаєте цього чоловіка? — спитав Свиридов і покаав на Нікітського.

— Знаю.

— Хто він такий?

— Нікітський Валерій Сігізмундович, — впевнено відповів Мишко, продовжуючи дивитися на Нікітського.

Нікітський сидів нерухомо.

— Розкажіть докладно, звідкіля ви його знаєте, — сказав Свиридов.

Мишко розповів про наліт на Ревськ, про напад на ешелон, про склад Філіна.

— Що ви на це скажете, громадянине Нікітський? — спитав Свиридов.

— Я вже сказав, — спокійно відповів Нікітський, — у вас є авторитетніші свідчення, аніж вигадки цієї дитини.

— Ви продовжуєте твердити, що ви Сергій Іванович Нікольський?

— Так.

— І ви мешкали в будинку Марії Гаврилівни Терентьєвої як колишній підлеглий її сина, Володимира Володимировича Терентьєва?

— Так. Вона може це підтвердити.

— Ви продовжуєте твердити, що Володимир Володимирович Терентьєв загинув під час вибуху лінкора?

— Так. Це всім відомо. Я намагався його врятувати, але марно. Мене самого підібрав катер.

— Отже, ви намагалися його врятувати?

— Так.

— Добре… Тепер ви, Поляков, скажіть… — Свиридов повагався і, не відриваючи пильного погляду від Нікітського, спитав: — Чи не знаєте ви, хто застрелив Терентьєва?

— Він! — рішуче відповів Мишко і показав на Нікітського.

Нікітський сидів, як і раніше, нерухомо.

— Мені Полевой розповідав, він сам бачив.

— Що ви на це скажете? — звернувся Свиридов до Нікітського.

Нікітський криво посміхнувся:

— Це така нісенітниця… І після цього живу в домі його матері! Якщо ви схильні вірити таким дурницям, то… справа ваша.

— Поляков! Які у вас є докази?

Мишко витягнув кортик і поклав його перед Свиридовим. Нікітський не відриваючись дивився на кортик. Свиридов витягнув з піхов клинок, висмикнув рукоятку і витягнув пластинку. Потім, не поспішаючи, знову зібрав кортик. Нікітський невідступно слідкував за його руками.

— Ну-с, громадянине Нікітський, знайомий вам цей предмет?

Нікітський важко відкинувся на спинку стільця:

— Я вперше його бачу.

— Продовжуєте заперечувати, — спокійно сказав Свиридов і поклав кортик під папери. — Підемо далі… Покличте свідка Марію Гаврилівну Терентьєву, — наказав він вартовому.

У кімнату повільно ввійшла висока літня жінка в чорному пальті і чорній хустці, з-під якої вибивалося сиве волосся.

— Будь ласка, сідайте. — Свиридов показав на стілець.

Вона сіла на стілець і стомлено заплющила очі.

— Громадянко Терентьєва, назвіть ім'я цього чоловіка, — сказав Свиридов.

— Сергій Іванович Нікольський, — не підводячи очей, тихо промовила Терентьєва.

— Де, коли і при яких обставинах ви з ним познайомились?

— Під час війни він приїжджав до мене з листом від сина.

— Як звали вашого сина?

— Володимир Володимирович.

— Де він?

— Загинув.

— Коли?

— Сьомого жовтня тисяча дев'ятсот шістнадцятого року під час вибуху лінкора «Императрица Мария».

— Ви впевнені, що він загинув саме від вибуху?

— Звичайно, — вона підвела очі і здивовано поглянула на Свиридова, — звичайно. Я одержала повідомлення.

— Вам прислали його речі?

— Ні. Хіба могли прислати їх? Хто міг врятувати його речі?

— Виходить, всі речі вашого сина загинули?

— Я думаю.

— Підійдіть до столу.

Терентьєва важко підвелася і повільно підійшла до столу.

Свиридов витягнув з-під паперів кортик і простягнув його Терентьєвій.

— Ви пізнаєте кортик вашого сина? — твердо спитав він.

— Так… — промовила Терентьєва, розглядаючи кортик. — Так… — Вона розгублено подивилася на Нікітського, він сидів нерухомо. — Так… це наш… це його кортик… Володимира…

— Вас не дивує, що всі речі вашого сина, загинули, а кортик залишився цілим?

Терентьєва нічого не відповіла. Пальці її тремтіли на краю столу.

— Ви мовчите, — сказав Свиридов. — Тоді скажіть мені… Я вас питаю востаннє: хто цей чоловік? — Він показав на Нікітського.

— Нікольський, — ледве чутно промовила Терентьєва.

Свиридов підвівся.

— Так ось, — сказав він, — знайте: він, — Свиридов простягнув руку в напрямку до Нікітського і слідом за нею тягнувся розгублений погляд Терентьєвої, — він убивця вашого сина!

Терентьєва похитнулася, її тремтячі пальці, вп'ялися в край столу.

— Що… — задихаючись, прошепотіла вона, — що ви сказали?

Не дивлячись на неї, Свиридов сухим офіційним голосом прочитав:

— «Сьомого жовтня тисяча дев'ятсот шістнадцятого року лейтенант Нікітський пострілом з пістолета убив капітана другого рангу Терентьєва Володимира Володимировича… Метою вбивства було викрадення кортика».

У кімнаті стало зовсім тихо. Вартовий переступив з ноги на ногу, приклад гвинтівки ледве чутно стукнув об килим. Нікітський сидів, нерухомо, втупивши погляд у носок свого чобота. Терентьєва стояла нерухомо. Вона дивилася на Нікітського і її довгі сухі пальці стискували краєчок столу.

— Валерій… — прошепотіла вона, — Валерій…

Її помертвіле обличчя білою плямою розрізало синяву кімнати. Свиридов і моряк кинулись її піднімати.

Розділ 73