Читати книгу - "Насолода"

Вони дійшли майже до кінця стежки. Деякі герми прилягали ледь не до дерев, утворюючи з ними ніби один стовбур – дерев’яний і кам’яний. І безліч плодів – одні вже цілком золотаві, інші поцятковані золотом і зеленим, ще інші зелені – нависали над стовпами, які, здавалося, охороняли недоторкані дерева, будучи їхніми янголами-охоронцями. Чому Андреа пережив спалах такого неспокою і такої несподіваної тривоги, наближаючись до того місця, де два тижні тому він написав сонети визволення? Чому він так боявся й так сподівався, що вона побачить їх і прочитає? Чому деякі з тих віршів спливли йому на пам’ять, окремо від інших, ніби віддзеркалюючи стан його нинішніх почуттів, його нинішнє хвилювання, його сьогоднішні мрії, нові сновидіння, які він заховав у своєму серці?

О, ти, що хочеш, щоб вітри затихли в небі,

І двері всі спроможна відчинить,

Ти мою долю забери бодай на мить,

Мадонно. Й дай мені наблизитись до тебе!

І справді! І справді! Він закохався, він поклав їй до ніг усю свою душу. Він мав одне бажання, смиренне й грандіозне – бути землею під ступнями її ніг.

– Як тут гарно! – вигукнула донна Марія, увійшовши у володіння чотиригранної Герми, у рай акантів. – Який дивний запах!

У повітрі й справді поширювався запах мускусу, ніби від невидимої присутності якоїсь мускусної комахи або рептилії. Тінь була таємничою, й промені світла, які пронизували листя, вже зачеплене осіннім похолоданням, були схожі на місячне сяйво, яке проникає крізь вітражі старовинного собору. Змішане почуття, язичницьке і християнське, викликало це місце, немов міфологічна картина якогось побожного художника п’ятнадцятого сторіччя.

– Погляньте, погляньте-но на Дельфіну! – додала вона з таким хвилюванням у голосі, ніби побачила богиню краси.

Дельфіна майстерно сплела гірлянду з гілля розквітлої помаранчі, й тепер несподіваний вияв дитячої фантазії спонукав її прикрасити своєю гірляндою священний камінь. Та позаяк вона не могла дістатися вершини, то намагалася зробити свою справу, ставши навшпиньки, піднявши руки й витягшись, як тільки могла; і її струнка, елегантна й жвава постать перебувала в контрасті з нерухомою, квадратною і врочистою формою статуї – такий вигляд має гнучке стебло лілеї поруч зі стовбуром дуба. Усі зусилля Дельфіни були марними.

І тоді, всміхаючись, їй прийшла на допомогу мати. Вона взяла у неї з рук гірлянду й поклала її на голову з чотирма замисленими чолами. При цьому її погляд мимоволі впав на надписи.

– Хто це написав? Ви? – запитала вона в Андреа здивованим і веселим голосом. – Так, це ваш почерк.

І вона опустилася навколішки на траву й почала читати з майже жадібною цікавістю. Наслідуючи її, Дельфіна стала навколішки позаду матері, обнявши її руками за шию й притуливши обличчя до її щоки, й у такий спосіб майже закривши її. Мати бурмотіла рими. І ці дві жіночі постаті, що нахилилися біля підніжжя високого каменя, увінчаного гірляндою, в непевному світлі, між символічними акантами, створювали таке гармонійне сполучення ліній і кольорів, що поет на кілька хвилин залишався під цілковитим пануванням естетичної втіхи й чистого захвату.

Але темні ревнощі досі його підколювали. Ця гнучка постать, що обхопила матір і так інтимно злилася з її душею, здалася йому ворогом, неподоланною перешкодою, яка постала проти його кохання, проти його жадання, проти його надії. Він не ревнував Марію до її чоловіка, але ревнував до дочки. Він хотів володіти не тілом, а душею цієї жінки; і володіти нею уповні, з усією її ніжністю, з усіма радощами, з усіма страхами, з усіма її болями, з усіма сновидіннями, одне слово, він хотів володіти всім життям її душі, щоб сказати: я є життям її життя. Натомість донька могла похвалитися таким володінням – незрівнянним, абсолютним, безперервним. Здавалося, вона була для матері істотним елементом її існування, який та втрачала, коли кохана донька була десь далеко. Та коли після короткої перерви вона знову чула її дитячий голос, то вираз її обличчя зазнавав несподіваного перетворення, яке годі було не помітити. Іноді мимовільно, ніби таємно їй відповідаючи, так би мовити, за законом спільного життєвого ритму, вона повторювала жести доньки, її усмішку, поведінку, позу голови. Іноді, коли Дельфіна відпочивала або засинала, вона дивилася на неї з такою пильністю, що, здавалося, забувала про існування будь-якої іншої речі, щоб уподібнитися до того створіння, яке вона споглядала. Коли вона зверталася з якимось словом до обожнюваної істоти, це слово було ласкою, і її уста втрачали будь-який слід болю. Коли вона одержувала поцілунки, її губи тремтіли, а очі наповнювалися невимовною радістю між тремтячими віями, як очі блаженної в час вознесіння. Коли вона розмовляла з іншими або слухала їх, то іноді здавалося, що її думка на мить уривалася, ніби їй не вистачало подиху; і все це відбувалося з нею через дочку, через неї і тільки через неї.

«Хто може будь-коли розірвати цей ланцюг? Хто зможе завоювати бодай частку цього серця, бодай маленьку його частину?» – думав Андреа, страждаючи, наче від непоправної втрати, наче йому доводилося відмовитися від чогось украй йому необхідного або втратити жадану надію. Навіть тепер хіба донька не відбирала в нього щось важливе?

Вона й справді, задля розваги, хотіла примусити матір залишатися навколішках. Злягла на неї і притискала її до землі, обхопивши руками їй шию й зі сміхом кричала:

– Ні, ні, ти не встанеш!

І коли мати хотіла щось сказати, донька затуляла їй рота своїми маленькими пальцями; вона її розсмішила, а потім обмотала косою; і не хотіла зупинитися, розпалена грою.

Дивлячись на неї, Андреа мав таке враження, ніби своїми вчинками дівча струсило з матері і знищило та розвіяло все те, що, можливо, розквітло у неї в душі після читання його віршів.

Коли нарешті донні Марії пощастило визволитися з-під цієї солодкої тиранії, вона сказала, побачивши очевидне невдоволення на його обличчі:

– Пробачте мені, Андреа. Дельфіна іноді витворяє такі дурниці.

Потім легкою рукою розгорнула складки на спідниці. На щоках у неї горіло легке полум’я, й вона трохи засапалася. Вона додала з усмішкою, яка під час цього незвичного збурення крові здавалася надзвичайно яскравою:

– І простіть її за її неусвідомлене бажання; бо перед цим її опанувало бажання увінчати пишним вінком вашу поезію, яка оспівує шлюбний союз. І яка є символом такого союзу.

– Дякую Дельфіні й вам, – відповів Андреа, котрий вперше почув, як Марія звернулася до нього просто