Читати книгу - "Насолода"

«А ось і вона!» – підказало йому серце.

І вона справді з’явилася.

Вона була сама й почала повільно спускатися сходами. На першій терасі, біля водограю зупинилася. Андреа проводжав її очима, напружений, відчуваючи з кожним її порухом, кожним кроком, кожним уповільненням або прискоренням її ходи трепет, так ніби рухи, кроки, уповільнення або прискорення мали значення, були своєрідною мовою.

Вона спускалася сходами, які уривалися терасами, що ховалися за деревами й кущами. Її постать то зникала, то з’являлася, іноді вся повністю, іноді вище пояса, іноді виднілася лише її голова над трояндами. Часом переплетене гілля ховало її досить надовго. Лише там, де рослинність була не надто густою, з’являлася її сукня або вилискувала світла солома її капелюха. Чим ближче вона підходила, тим уповільнювала свою ходу, затримуючись біля загорож, зупиняючись, щоб подивитись на кипариси, зібрати жменю опалого листя. З передостанньої тераси вона помахом руки привітала Андреа, який чекав її, стоячи на останній приступці, й кинула в нього жмутом листя, яке розсипалося, наче табун метеликів, тремтливо, падаючи на каміння, наче м’які сніжинки.

– Ну то як? – запитала вона з майданчика сходів.

Андреа опустився навколішки на приступку, піднявши вгору долоні.

– Нічого! – признався він. – Прошу пробачення. Але ви й сонце цього ранку наповнили світ великою ніжністю. Я не міг відірвати погляду від вас.

Зізнання було щирим, і хоч воно було сказане жартівливим тоном, донна Марія, безперечно, відчула цю щирість, бо трохи почервоніла й поквапно сказала:

– Підводьтеся, підводьтеся!

Він підвівся. Вона подала йому руку, додавши:

– Я прощаю вас, бо ви ще не зовсім одужали від хвороби.

На ній була сукня дивного іржавого кольору, який називають шафранним, бляклого й невизначеного; одного з тих кольорів, які вважають естетичними і які можна побачити на картинах божественної Осені, а також у творчості деяких «примітивних художників»,[177] як-от Данте ґабріеля Россетті.[178]

На спідниці було багато складок, прямих і рясних, які починалися з-під ліктів. Широка стрічка кольору морської хвилі, або бірюзи, утворювала пояс і звисала збоку великим бантом. Широкі і м’які рукави, зібрані в густі складки вище ліктів, звужувалися на зап’ястках. Інша стрічка кольору морської хвилі, але значно вужча, охоплювала шию і була зав’язана ліворуч невеличким бантом. Така сама стрічка охоплювала кінець дивовижної коси, що звисала з-під солом’яного капелюха, коронованого вінком із гіацинтів, схожим на вінок Пандори на картині Альма-Тадеми.[179] Велика перська бірюза, єдина коштовність у формі скарабея, помережана літерами, як талісман, скріплювала комір під підборіддям.

– Зачекаймо Дельфіну, – сказала вона. – Потім підемо до Кібели.[180] Хочете?

Вона виявляла щиру увагу до Андреа щодо його одужання. Він досі був дуже блідий і дуже худий, і через цю схудлість очі в нього були дуже збільшені і чуттєвий вираз губів, трохи припухлих, перебував у дивному й привабливому контрасті з нижньою частиною обличчя.

– Гаразд, – відповів він. – Я вам вдячний за цікаву пропозицію.

Трохи завагавшись, він запитав:

– Ви дозволите мені трохи помовчати сьогодні?

– Чому ви просите мене про це?

– Мені здається, я втратив голос і не зможу сказати нічого. Але мовчанки іноді бувають тяжкими, вселяють нудьгу й тривогу, якщо тривають довго. Тому я й прошу вас дозволити мені мовчати, поки ми йтимемо, і слухати вас.

– Тоді мовчатимемо обоє, – сказала вона з тонкою усмішкою.

І подивилася вгору, в напрямку вілли, з видимим нетерпінням.

– Де вона так затрималася, Дельфіна?

– Франческа уже встала, коли ви вийшли з дому? – запитав Андреа.

– О, ні! Вона ледача до неймовірності… Дельфіна вже біжить. Бачите її?

Дівчинка швидко спускалася в супроводі своєї гувернантки. Невидима знизу на сходах, вона з’являлася на терасах, які перетинала бігцем. Розпущене волосся хвилями спадало їй на спину, майоріючи на вітрі. На голові в неї був вінок із маків. Коли вона добігла до останньої сходинки, то простягла руки до матері й поцілувала її в щоки кілька разів. Потім сказала:

– Добридень, Андреа.

І підставила йому лоб граційним рухом дитини.

Вона була істотою тендітною й вібрувала, наче музичний інструмент, виготовлений із чутливого матеріалу. Її рухи були такими делікатними, що майже не приховували й навіть не затьмарювали жвавого духу, що палахкотів, наче вогонь у дорогоцінній лампаді, живучи життям інтенсивним і лагідним.

– Люба моя! – прошепотіла мати, дивлячись на свою дитину поглядом, який не можна описати й у якому сяяла вся ніжність душі, наповненої одним почуттям.

Ці слова, цей погляд, цей вираз, ці ласки розбудили в Андреа щось подібне до ревнивого смутку, так ніби він відчув, що її душа віддаляється від нього, втікає назавжди, стає недосяжною.

Гувернантка попросила дозволу повернутися назад, а вони звернули в алею між помаранчами. Дельфіна бігла попереду, штовхаючи своє колесо; і її стрункі ніжки, туго обтягнуті чорними панчохами, трохи задовгі, як у підлітків, рухалися з ритмічною спритністю.

– Мені ви здаєтеся сумним, – сказала Марія. – Тоді як під час спуску ви були веселим. Вас мучить якась думка? Чи ви почуваєтеся не зовсім добре?

Вона запитувала про це щиро, серйозно й лагідно, тоном, що закликав до відвертості. Боязке бажання, така собі туманна спокуса опанувала того, хто одужував, – просунути свою руку під руку жінки й дозволити їй мовчки повести себе через цю тінь, крізь ці пахощі, по цій всипаній листям землі, по цій стежці, яку вимірювали давні, покриті мохом стовпи. Йому здавалося, наче він повернувся в перші дні після хвороби, у ті незабутні дні розімлілості, щастя, невідомості; він потребував дружньої підтримки, приязного провідника, щирої руки. Як би йому хотілося, щоб слова самі зривалися з його губів, щоб висловити ці його почуття. Натомість він відповів:

– Ні, донно Маріє, я почуваюся добре. Дякую. Це вересень трохи мене пригнічує…

Вона подивилася на нього таким поглядом, ніби засумнівалася в правдивості його відповіді. Потім, щоб уникнути мовчанки після його ухильної фрази, запитала:

– Якому з нейтральних місяців ви віддаєте перевагу – квітню чи вересню?

– Вересню. Він жіночніший, стриманіший, більш таємничий. Він здається весною, побаченою уві сні. Усі рослини, повільно втрачаючи свою силу, втрачають також частку своєї реальності. Подивіться на море, туди вниз. Чи не справляє воно враження радше атмосфери, аніж маси води? Ніколи так, як у вересні, союз неба й землі не здається таким містичним і глибоким. А земля? Не знаю чому, але дивлячись на краєвид у цей час, я завжди думаю про вродливу жінку, яка щойно народила дитину й відпочиває на