Читати книгу - "Цензор снів"

Генерал гаркнув до охорони, щоб хтось підійшов до нього. Один з лейтенантів поквапився і виструнчився, віддавши честь.

— Слушай сюда, лейтенант. В етам етапе далжна бить адна женщіна, каторую нада вернуть в тюрьму. Дела па ней не закончена. Ти понял?

— Так точна.

— Фамілія Топольская. Ім’я Ріта. Давай, чеши.

Лейтенант побіг до вагонів. Ми стояли й чекали. За хвилин десять він повернувся і доповів, що такої нема. Генерал вирячив очі.

— Как нет? Да єйо, блядь, с тюрьми забралі пазавчєра. Ета ж тот етап? — Лейтенант закивав перестрашено. — Так какова ти хуя мазгі єбйош? Ана здесь? — Лейтенант ховав очі й трусився. — Да ти, блядь, шота не дагаваріваєш? Ану, сука, калісь!

Генерал ухопив його за лацкани і струснув. Лейтенант, затинаючись, пробелькотів, що Ріта у полковника Скворцова.

— І шо ана там делает?

— Не знаю. Забрал єйо к себе в вагон.

Я отерп і сціпив кулаки.

— Так, — промовив генерал, — вєді, блядь, к нему. От же ж скатіна!

— Таваріщ генерал, — ще більше затрусився лейтенант, — он же ж меня згнаіт.

— Не баісь. Он сам теперь будет гніть. Трібунала не мінавать. Впєрьод.

Лейтенант пішов попереду, ми за ним. Решта охоронців дивилися на нас переляканими очима. Коли ми зупинилися біля вагону, очевидно, призначеного для офіцерів, генерал гаркнув:

— Я гєнєрал-лєтєнант Окунєв. Счітаю да трьох. Вихаді, палковнік.

З вагону пролунав жіночий крик, щось впало і розбилося, чоловічий голос вилаявся. Почулося вовтузіння, потім відчинилися двері, і з’явився полковник у сорочці поверх штанів. На його морді виднівся слід від жіночих нігтів. Він пробував щось молоти у своє виправдання, але генерал його не слухав. Наказав спускатися, а імені кивнув, щоб я зайшов до вагону. Полковник зістрибнув, генерал відразу схопив його під руку і повів набік, щось тихо виговорюючи. Я заскочив у вагон. Ріта сиділа на лаві й трусилася. Сукня у неї на грудях була роздерта. На столику стояла напівпорожня пляшка горілки й закуска. Я обняв її. Вона не вірила своїм очам.

— Все буде добре, — казав я, — ти врятована. Ходімо.

— Ві... він хотів мене зґвалтувати. Я йо... йому мордяку роздерла.

— Я бачив. Все гаразд.

Ми вийшли з вагону. Полковник стояв з похмурим виглядом оддалік і нервово курив. Генерал окинув оком Ріту й мене і промовив:

— Ну, всьо. Я свайо сделал. Сєводня же пусть твой механік паєдєт на аеродром. Там єво будет ждать мой чєлавєк. Пусть всьо падгатовіт. Задерживаться вам нельзя, — потім підморгнув мені. — А губа не дура.

Незважаючи на те, що Ріта добряче змарніла і під очима з’явилися синці, виглядала вона все ж привабливо, як і раніше. Генерал підкликав лейтенанта:

— У нєйо билі вєщі с сабой?

— Були, — сказала Ріта. — Он у тому вагоні з зеленою фарбою.

Генерал кивнув лейтенанту, і той побіг, а небавом повернувся з мішком та подав його Ріті. Кисіль сказав, аби ми завтра зранку зайшли до нього, дасть нам гроші й завезе на летовище. Я запитав, що буде з полковником. Кисіль усміхнувся і шепнув: нічого. Ми розпрощалися і пішли на трамвай. Ріта притримувала роздертий виріз, я притискав до грудей мішок з лахами, виглядали ми на двох приблуд. Дорогою я розповідав усе, що знав. Звістка про те, що Пріма на волі, її не здивувала.

— Чому ти затрималася в Казя так довго? Ти ж повинна була до вечора зібратися.

— Я так і думала, що хутенько зберу все. Але поки збиралася, він увесь час скандалив, бо нас хтось бачив, як ми виходили з готелю, і доніс йому. Казьо геть здурів. Виривав щось із моїх рук, бо то купив він, а щось навпаки шпурляв мені. Так це й затягнулося, що я вже не могла від нього безпечно вийти. Почалася комендантська година. Я зачекала, поки він набамбуриться і піде спати, тоді й сама впала на канапу. Що мені було робити? А десь під ранок до нас увірвалися... Куди ми їдемо?

— Підемо до мене. Причепуришся. І будемо збиратися в дорогу.

— В яку дорогу? — здивувалася вона.

— Найголовнішого я тобі й не сказав. Ми завтра на світанку летимо до німців.

Ріта була ошелешена і засипала мене безліччю запитань. Тато, побачивши Ріту, відразу виструнчився, наче перед генералом, поцілував їй ручку і запропонував каву з ячменю. Я поставив виварку з водою на плиту і залишив Ріту на тата, попрохавши, аби він її нагодував. Сам я погнав до Кулюса. На щастя, застав його коло господарки. Він колов дрова. Я посвятив його в наші найближчі плани, він ані хвильки не вагався — кинув дрова і подався на Скнилів. Коли я повернувся, тато сидів з задоволеною міною за столом і проглядав газету. З лазнички чулося хлюпання.

— Тату, ви самі ту виварку занесли й вилили до ванни?

— А що? Я не хлоп? — усміхнувся він у свій акуратний наваксований вус. — Кобіти, синку, нас ще й не на такі подвиги надихають, ая. Що довше чоловік циркумфатиґуєсі[88] по світі, то більше впевнюєсі в тому, що все є нуда і злуда, опріч келишка доброго вина і куточка в колі родини чи друзів.

Після ванни Ріта розвісила випрані речі біля гарячої грубки й лягла в ліжко, я ліг біля неї і притулив до себе, слухаючи, як б’ється її серце, а вона шептала мені, як там було у тюрмі, що вона пережила, шептала так, як вишіптує дитина матері свій страшний сон, від якого прокинулася серед ночі. Все там було у сто разів страшніше і гидкіше, ніж за колишніх часів, бо людей напихали у камери стільки, що там панувала задуха навіть пізньої осені й в грудні. Мене турбувало, що Ріта постійно кашляє, але вона заспокоювала, що це мине, що то звичайна застуда, потім пригорнулася до мене всім тілом і запитала те, чого раніше ніколи не запитувала: «Ти кохаєш мене?», хоча я прогукав їй тоді під в’язницею, що люблю її. Я сказав, що «так», вона поцілувала мене і прошептала: «Я теж». Я сказав: «Я знаю». Вона здивувалась: «Звідки?» — «Я кілька разів гукав тобі біля тюрми, що люблю тебе. А