read-books.club » Сучасна проза » Цензор снів 📚 - Українською

Читати книгу - "Цензор снів"

330
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Цензор снів" автора Юрій Павлович Винничук. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 50 51 52 ... 110
Перейти на сторінку:
class="p1">— Де їх упіймали?

— У Карпатах. Пробували перейти до німців. Там їх і затримали. Але дівчина вислизнула. їх було четверо. З ними був ще її чоловік. Того застрелили, коли пробував утікати. Старих тримають зараз у Дрогобичі.

— Отже, дівчина на німецькій території?

— Так виглядає. Генерал своїми каналами теж пробує зондувати через німців, де та піпся. Поки що ніц. Отже, коли ти її знайдеш, повідомиш мене. Я приїду. Заки не отримаємо викуп, ніц їй поганого не робите, бо потрібні будуть підтвердження, що вона жива. Тоді вона напише на свіжій місцевій газеті кілька слів для татуська. А коли він нам віддасть сейф, потім... потім можете з нею побавитися, щоб не покидала цей засраний світ без задоволення.

Щось у моїй голові починало світати. Спочатку то були невеликі проблиски, які поволі перейшли в сформовану картину. Не вистачало тільки одного уточнення.

— І хто ця дівчина? — ледь не скрикнув я.

— Ха! — засміявся Кисіль. — Щоб я скис, коли ти не здогадався!

— Ірма Ґредель?

— Авжеж. Тепер тямиш, чому мені потрібен саме ти? Але я мусив спочатку переконатися, що візьмешся за справу.

Я сидів ошелешений. Потім налив собі горілки й випив. Ірма втекла. Батьки її в тюрмі, з якої вже не вийдуть. Ірму шукають. Рано чи пізно знайдуть. Якщо знайду я, то можливі ще варіанти, адже від цього залежить доля Ріти. Треба рятувати обох.

— Звідки вам відомо про мене й Ірму?

— Вас бачили в Сопоті, як ви там голубилися щовечора. Вітання тобі від Герхарда Крауха. Пригадуєш такого? Я з ним зазнайомився недавно на дружній гостині гестапівців і чекістів. Та повернімося до Ґредлів. Не розумію, навіщо вони взагалі утікали до Райху. Там їх не чекало нічого доброго.

— Чому? Вони ж не євреї.

— Не зовсім, — він вийняв з кишені папір і, зазираючи в нього, пояснював: — Спочатку то була жидівська родина, яка жила в Німеччині у містечку Фрідберґ. Троє синів її емігрували до Трансильванії і з успіхом зайнялися продукцією деревини, творячи з часом велике підприємство Transylvanian Forest Industry, яке постачало велетенську кількість дощок і деревини для меблевої промисловості. Про розміри успіху братів Ґредлів свідчить те, що їх прозвали «королями угорської деревини», а в 1903 році цісар Франц-Йосиф надав їм титул баронів «von Gulyafalva», який через два роки було підвищено до титулу «von Gulyafalva und Bogdan». Найстарший з братів, Герман, брав шлюб у синагозі з Кароліною Меланією Вайнер і мав п’ять синів. Щоб отримати баронський титул, усі вони вихрестилися. З них Артур, Річард і Альберт вирішили перенести свою справу в Карпати й закупили в околицях Сколього 64 тисячі моргів землі, з цього близько 55 тисяч займали ліси. Дружина Річарда австрійка, а донька, отже, наполовину жидівка. То як?

— Я згоден. Отже, я мушу потрапити за кордон. Але там тепер не так просто.

— Ні, не просто. Але ж ти летун, не? На Скнилові ще є кілька несправних польських літаків. І, між іншим, є той самий, на якому ти літав. Пошли Кулюса, нехай підготує його, може з інших літаків брати все, що заманеться. Потім сядете до літака з Рітою і Кулюсом і фалюєте на Захід. Ферштейн? А тепер я займуся твоєю Рітою.

— А не пізно? їх ще не повезли?

— А Бог його знає. Весь час когось вивозять. Посидь, піду зателефоную.

Він вийшов. У мене тремтіли пальці. Я випив. Закусувати не хотілося. Все відбувалося у якомусь шаленому темпі. Я не встиг перетравити одне, як уже щось набігало інше.

Кисіль повернувся і повідомив, що зараз за нами приїде авто, там на двірці все й з’ясується. А приїде сам пан генерал, «той, що зацікавлений», бо без нього ніц не вийде, там телефонів нема. Доручити комусь іншому — це волокита, яка може затягнутися в часі, а нам, мовляв, кожна година дорога. Ми вийшли з чайної, за кілька хвилин під’їхав військовий «бобик» з генералом. Він кивнув нам, і ми сіли позаду нього.

— Ні хєра нє панятна, — казав генерал, — я, блядь, званіл в ета самає... в тюрьму... ні хєра нікто нє знаєт... атправілі, нє атправілі... я в ахуєнїї. Шо за бардак! Но, шо єйо випісалі — ета факт. В тюрьме єйо нет. Щяс правєрім. — Потім повернувся до мене. — Ну, а ти чьо? Как счітаєш? Сработаемся?

— Сработаемся, сработаемся, таварісч генерал, — заторохтів замість мене Кисіль. — Селі нє он, то нікто.

— Да, я понял. Главнає, шоб он тоже понял, шо у нас с нємцамі дружба-фройндшафт. І нікуда он нє денется, єслі захочет шота схімічіть. Патаму, шо у нас всьо схвачена. Точім нажи і коси, решаем палавие вапроси,[87] — і він залився сміхом. — Ета я у аднаво контріка, каторава ми к стенке паставілі, прачітал. Пісатєлішка, єдрі єво в жопу. Но фраза харошая. Взял на вааруженіє, как гаваріцца.

Біля двірця ми вийшли й рушили в самий кінець колії. Генерал простував попереду, широко розмахуючи руками. Зустрічні військові віддавали йому честь, з подивом зиркаючи на нас. Кисіль шепнув мені, аби я набрав поважного вигляду, гейби теж чекіст. На запасних коліях стояло кілька потягів — одні з вуглем і дровами, інші з коровами і свинями, які теж везли на Схід у дар старшому братові. Всюди панував безлад. Генерал кричав і лаявся, з’ясовуючи, де товарняк з виселенцями, але ніхто нічого не знав. Одні показували туди, інші сюди. Врешті він піймав за груди якогось колійовця і, вживаючи всі мені відомі й не відомі слівця, сказав, що коли той не знайде потрібного товарняка, він його просто тут таки й «хлопнет». Колійовець побілів і пообіцяв все полагодити. Тепер він всюди ходив з нами й сам лаявся на чім світ та погрожував, аж поки нарешті ми десь аж за три кілометри не вийшли до того товарняка, який уже мав вирушати. Біля нього гавкотіли собаки, яких на смичах тримала охорона, з вагонів лунали голосні плачі й крики, найбільше жіночі й дитячі, з заґратованих віконець тягнулися до нас руки. Збоку від колії лежало кілька мертвих тіл, мабуть, з тих, що не витримали тісноти, голоду й спраги. Більшість із них були літніми людьми, але було й двоє немовлят. Я відчув, як у мене підкошуються ноги. В який із моментів люди перетворюються на звірів? Коли настає ця мить,

1 ... 50 51 52 ... 110
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Цензор снів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Цензор снів"