Читати книгу - "Відьмак. Меч призначення"

— У такому разі, що воно могло бути? Великий кальмар? Міг постягувати тих людей з палуби…

— Не було б крові. Це не кальмар, Ґеральте, не косатка, не черепаходракон, бо це щось не розбило й не перевернуло човен. Це щось піднялося на борт й учинило там різанину. Може, ти помиляєшся, коли шукаєш його в морі?

Відьмак задумався.

— Я починаю дивуватися тобі, Ессі, — сказав. Поетка зарум’янилася. — Ти маєш рацію. Воно могло атакувати з повітря. Це міг бути орнітодракон, грифон, виверна, літавець або вилохвіст. Може, навіть рух…

— Вибач, — сказала Ессі. — Глянь, хто йде.

Берегом наближався Аґловаль, сам, у сильно намоклому вбранні. Був помітно розлючений, а помітивши їх — аж почервонів з люті.

Ессі злегка присіла в поклоні, Ґеральт схилив голову, прикладаючи до грудей кулака. Аґловаль сплюнув.

— Сидів я на скелях три години, майже зі світанку, — проревів він. — Вона ж навіть не вигулькнула. Три години, наче дурень, на скелях, які заливали хвилі.

— Мені прикро… — пробурмотів відьмак.

— Прикро тобі? — вибухнув князь. — Прикро? Це твоя провина. Ти завалив справу. Зіпсував усе.

— Що саме я зіпсував? Я тільки працював тлумачем…

— До дідька таку працю, — гнівно урвав Аґловаль, розвертаючись у профіль. Профіль він мав воістину королівський, хоч на монети карбуй. — Краще було б тебе не наймати. Це звучить парадоксально, але поки я не мав тлумача, ми краще розумілися, я і Ш’ееназ, якщо ти розумієш, що я маю на увазі. А тепер… Чи ти знаєш, що говорять у містечку? Шепочуть по кутках, що ловці загинули, бо я розлютив сирену. Що то її помста.

— Дурня, — холодно прокоментував відьмак.

— Звідки я маю знати, що то — дурня? — пробурчав князь. — Чи я знаю, чого ти їй тоді наговорив? Чи я знаю, на що вона здатна? І з якими потворами вона кумається там, углибині? Прошу, доведи мені, що це дурня. Принеси мені голову потвори, яка вбила ловців. Візьмися до роботи, замість того щоби розважатися фліртом на пляжі…

— До роботи? — рознервувався Ґеральт. — Як? Може, мені попливти в море верхи на діжці? Твій Зелест погрожував морякам тортурами й шибеницею, і все одно ніхто не хоче. Сам Зелест також не квапиться. То як…

— А мене воно обходить — як? — заверещав Аґловаль, уриваючи його. — Це твоя справа! Навіщо відьмаки, як не для того, аби порядні люди не мусили ламати голову, як позбутися потвор? Я найняв тебе для цієї роботи й хочу, аби ти її виконав. А якщо ні — то геть звідси батогами аж до кордонів моєї землі!

— Заспокойтеся, мосьпане княже, — сказала Оченько — тихо, але блідість і тремтіння рук видавали її схвильованість. — І не погрожуйте Ґеральту, дуже вас прошу. Так складається, що Любисток і я маємо кілька приятелів. Король Етайн із Цідарісу — наприклад — дуже любить нас і наші балади. Король Етайн є освіченим володарем і завжди говорить, що наші балади — то не тільки жвава музика й рими, а ще й метод передання інформації, що вони — хроніка людства. Може, княже, прагнете залишитися у хроніці людства? Я можу це зробити.

Аґловаль хвильку дивився на неї холодним, презирливим поглядом.

— Ловці, які щезли, мали дружин і дітей, — сказав він нарешті, значно тихіше й спокійніше. — Інші, коли голод зазирне до їхніх горняток, швиденько випливуть знову. Ловці перлин, губок, устриць й омарів, рибалки — усі. Зараз вони бояться, але голод переможе, страх. Випливуть. Але чи повернуться? Що ти на це, Ґеральте? Панно Давен? Цікаво мені, чи буде у вас балада, у якій ітиметься про це. Балада про відьмака, який бездіяльно стоїть на березі й дивиться на закривавлені палуби човнів, на дітей, які плачуть.

Ессі зблідла ще більше, але гордовито задерла підборіддя, дмухнула на локон і вже готувалася до відповіді, але Ґеральт швидко схопив її за руку й стиснув, випереджаючи слова.

— Досить, — сказав. — У цій словесній повені тільки одне має справжнє значення. Ти найняв мене, Аґловалю. Я узявся за роботу й виконаю її, якщо виконати її можливо.

— Я на це розраховую, — коротко відказав князь. — Тож — до побачення. Кланяюся, панно Давен.

Ессі не присіла, тільки кивнула. Аґловаль підтягнув мокрі штани й пішов у бік порту, зашпортуючись об каміння. Ґеральт тільки тепер зауважив, що все ще тримає поетку за руку, а поетка зовсім не намагається її звільнити. Відпустив її. Ессі, повільно повертаючи нормальні кольори, повернулася до нього обличчям.

— Легко зробити так, щоб ти ризикнув, — сказала. — Досить кількох слів про дітей та жінок. А скільки говориться, що ви, відьмаки, начебто бездушні. Ґеральте, Аґловаль срати хотів на жінок, дітей та старих. Він хоче, щоб відновили лови перлин, бо втрачає прибутки кожного дня, поки простій. Він тебе заманює голодними дітьми, а ти одразу готовий іти, ризикувати життям…

— Ессі, — урвав він її. — Я — відьмак. Це мій фах — ризикувати життям. Діти тут ні до чого.

— Ти мене не обдуриш.

— А звідки впевненість, що я маю такий намір?

— А звідти, що якби ти був таким холоднокровним професіоналом, яким хочеш здаватися, ти б намагався підвищити ціну. А ти про гроші й словом не обмовився. Ах, добре, хай йому вже. Повертаємося?

— Пройдемося ще трохи.

— Охоче. Ґеральте?

— Слухаю.

— Я говорила, що виросла на морі. Умію кермувати човном і…

— Викинь це з голови.

— Чому?

— Викинь це з голови, — повторив він різко.

— Ти міг би, — сказала вона, — сформулювати це більш ґречно.

— Міг би. Але ти прийняла б це… диявол знає за що. А я — бездушний відьмак і холоднокровний професіонал. Я ризикую власним життям. Не чужим.

Ессі замовкла. Він бачив, як вона стискає вуста, як шарпає головою. Порив вітру знову розкуйовдив їй волосся, на мить закривши обличчя плутаниною золотих пасом.

— Я тільки хотіла тобі допомогти, — сказала вона.

— Я знаю. Дякую.

— Ґеральте?

— Слухаю.

— А якщо у плітках, про які говорив Аґловаль, є сенс? Ти ж знаєш, що сирени не всюди й не завжди доброзичливі. Були випадки…

— Я не вірю.

— Моринки, — продовжувала замислено Оченько. — Нереїди, тритони, морські німфи. Хтозна, на що вони здатні. А Ш'ееназ… Вона мала причину…

— Я не вірю, — перебив він.

— Не віриш чи вірити не хочеш?

Він не відповів.

— І ти хочеш вважатися холоднокровним професіоналом? — запитала вона з дивною посмішкою. — За когось, хто мислить вістрям меча? Хочеш, я скажу тобі, який ти насправді?

— Я знаю, який я насправді.

— Ти вразливий, — сказала вона тихо. — У глибині душі, повної неспокою,