Читати книгу - "Війна і мир 3-4"

— А!.. Алпатич... А! Яків Алпатич!.. Гарно! прости ради-бога. Гарно! Га?.. — говорили селяни, радісно усміхаючись до нього. Ростов подивився на п’яних селян і усміхнувся.

— Чи, може, це тішить ваше сіятельство? — сказав Яків Алпатич зі статечним виглядом, незакладеною за пазухою рукою показуючи на стариків.

— Ні, тут утіхи мало, — сказав Ростов і від’їхав. — В чому річ? — спитав він.

— Насмілюся повідомити ваше сіятельство, що грубий народ тутешній не хоче випустити панну з маєтку і погрожує випрягти коней, так що з ранку все складено, а її сіятельство не можуть виїхати.

— Не може бути! — вигукнув Ростов.

— Маю честь говорити вам щиру правду, — повторив Алпатич.

Ростов зліз з коня і, передавши його вістовому, пішов з Алпатичем до панського будинку, розпитуючи його про подробиці справи. Справді, вчора княжна, запропонувавши селянам хліб, поговоривши з Дроном і зі сходом, так зіпсувала справу, що Дрон остаточно здав ключі, приєднався до селян і не з’являвся на вимогу Алпатича і що вранці, коли княжна веліла запрягати, щоб їхати, селяни вийшли великим натовпом до амбара і вислали сказати, що вони не випустять княжни з села, що є наказ, щоб не вивозитися, і вони випряжуть коней. Алпатич виходив до них, умовляв їх, але йому відповіли (найбільше говорив Карпо; Дрон не показувався з натовпу), що княжну не можна випустити, що на те наказ є; нехай, мовляв, княжна зостається, і вони як і раніш служитимуть їй і в усьому коритимуться.

В ту хвилину, коли Ростов і Ільїн промчали дорогою, княжна Марія, незважаючи на відмовляння Алпатича, няні та дівчат, веліла запрягати і хотіла їхати; але, побачивши, що промчали кавалеристи, всі прийняли їх за французів, кучери розбіглися, і в домі знявся жіночий плач.

— Батечку! батьку рідний! бог тебе послав, — казали зворушені голоси, в той час, як Ростов проходив через передпокій.

Княжна Марія, пригнічена й безсила, сиділа в залі, коли до неї ввели Ростова. Вона не розуміла, хто він і чого він, і що з нею буде. Побачивши його російське обличчя і з того, як він увійшов і з перших слів його визнавши його за людину свого кола, вона глянула на нього своїм глибоким і променистим поглядом і почала говорити уривчастим і тремтячим від Хвилювання голосом. Ростову одразу ж уявилося щось романічне в цій зустрічі. «Беззахисна, приголомшена горем дівчина, сама, залишена на волю грубих бунтарів-мужиків! І якась дивна доля привела мене сюди! — думав Ростов, слухаючи її і дивлячись на неї. — І яка лагідність, благородство в її рисах і в виразі!» — думав він, слухаючи її несміливу розповідь.

Коли вона заговорила про те, що все де сталося на другий день після похорону батька, голос у неї затремтів. Вона одвернулася і потім, ніби з острахом, щоб Ростов не прийняв її слова за бажання розжалобити його, запитливо-злякано глянула на нього. У Ростова сльози стояли в очах.. Княжна Марія помітила це і вдячно подивилась на Ростова тим своїм променистим поглядом, що змушував забувати некрасивість її обличчя.

— Не можу висловити, княжно, який я щасливий з того, що я випадково заїхав сюди і матиму змогу показати вам свою готовість, — сказав Ростов, встаючи. — Їдьте, будь ласка, і я відповідаю вам своєю честю, що жодна людина не посміє зробити вам неприємності, якщо ви тільки дозволите мені конвоювати вас, — і шанобливо вклонившись, як вклоняються дамам царської крові, він рушив до дверей.

Шанобливістю свого тону Ростов наче показував, що, хоч він за щастя вважав би своє знайомство з нею, він не хоче користатися з її лиха як з нагоди для зближення з нею.

Княжна Марія зрозуміла і оцінила цей тон.

— Я дуже, дуже вдячна вам, — сказала йому княжна по-французькому, — але сподіваюся, що все це було лише непорозуміння і що ніхто не винен утому. — Княжна раптом заплакала. — Пробачте мені, — сказала вона.

Ростов, нахмурившись, ще раз низько вклонився і вийшов з кімнати.

XIV

— Ну що, гарна? Ні, брат, рожева моя чарівна, і Дуняшею звуть... — Але, глянувши на обличчя Ростова, Ільїн замовк. Він бачив, що в його героя і командира зараз зовсім інший лад думок.

Ростов злобно оглянувся на Ільїна і, не відповідаючи йому, швидкими кроками попростував до села.

— Я їм покажу, я їм дам, розбишакам! — говорив він сам до себе.

Алпатич пливучою ходою, щоб тільки не бігти, риссю ледве наздогнав Ростова.

— Яке рішення зволили прийняти? — спитав він, наздогнавши його.

Ростов зупинився і, зціпивши кулаки, раптом грізно рушив на Алпатича.

— Рішення? Яке рішення? Старий шкарбун! — крикнув він на нього. — Ти куди дивився? Га? Селяни бунтують, а ти ради не даси? Ти сам зрадник. Знаю я вас, шкури поспускаю з усіх... — І, наче боячись розтратити марно запас своєї злості, він покинув Алпатича і швидко пішов вперед. Алпатич, затамувавши почуття образи, пливучою ходою поспішав за Ростовим, викладаючи йому свої міркування. Він говорив, що селяни затялися, що в цю хвилину нерозсудливо протиборствувати їм, не маючи військової команди, що чи не краще було б послати спочатку за командою.

— Я їм дам військову команду... Я їх попротиборствую, — безтямно примовляв Микола, задихаючись від нерозумної тваринної злоби і потреби вилити цю злобу. Не обмірковуючи того, що робитиме, несвідомо, швидким рішучим кроком він ішов до юрми. І чим більше він наближався до неї, тим більше почував Алпатич, що нерозсудливий вчинок його може дати гарні наслідки. Те саме почували і селяни в юрмі, дивлячись на його швидку і тверду ходу і рішуче, насуплене обличчя.

Після того, як гусари в’їхали в село і Ростов пройшов до княжни, в юрмі почалося замішання і чвари. Деякі селяни стали говорити, що ці приїжджі були росіяни і щоб часом вони не образилися з того, що не випускають панну. Дрон дотримувався цієї ж думки, але тільки-но він висловив її, як Карпо й інші чоловіки напалися на колишнього старосту.

— Ти громаду поїдом їв скільки років? — кричав на нього Карпо. — Тобі однаково! Ти кубушку викопаєш,