Читати книгу - "Війна і мир 3-4"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
«Рідненька», — повторила вона.
«Що він думав, коли сказав це слово? Що він думає тепер?» — раптом спало їй на думку, і у відповідь на це вона побачила його перед собою з тим виразом, який у нього був у труні на обв’язаному білою хустиною обличчі. І той жах, що охопив її тоді, коли вона приторкнулась До нього і переконалася, що це не тільки не був він, але й щось таємниче і відразливе, охопив її і тепер. Вона хотіла думати про інше, хотіла молитися і нічого не могла зробити. Вона великими, широко відкритими очима дивилася на місячне сяйво і тіні, щосекунди сподівалась побачити його мертве обличчя і почувала, що тиша, яка стояла над домом і в домі, заковувала її.
— Дуняшо! — прошепотіла вона. — Дуняшо! — скрикнула вона диким голосом і, вихопившись з тиші, побігла до дівочої назустріч няні і дівчатам, що вже бігли до неї.
XIII
17 серпня Ростов і Ільїн у супроводі Лаврушки, який щойно повернувся з полону, та вістового гусара, зі своєї стоянки Янково, за п’ятнадцять верст від Богучарова, поїхали кататися верхи — спробувати нового коня, якого купив Ільїн, і довідатись, чи нема в селах сіна.
Богучарово перебувало останні три дні між двома ворожими арміями, так що так само легко міг зайти туди російський ар’єргард, як і французький авангард, і тому Ростов, як дбайливий ескадронний командир, хотів перше за французів скористатися тим провіантом, що залишився в Богучарові.
Ростов і Ільїн були в дуже веселому настрой По дорозі до Богучарова, до князівського маєтку з садибою, де вони сподівалися застати велику челядь і гарненьких дівчат, вони то розпитували Лаврушку про Наполеона і сміялися з його розповідей, то випереджались, пробуючи коня, що купив Ільїн.
Ростов і не знав і не думав, що це село, в яке він їхав, було маєтком того самого Болконського, що був нареченим його сестри.
Ростов і Ільїн востаннє випустили наввипередки коней зі схилу перед Богучаровим, і Ростов, випередивши Ільїна, перший влетів у вулицю села Богучарово.
— Ти вперед узяв, — сказав червоний від перегонів Ільїн.
— Авжеж, усе вперед, і на лузі вперед, і тут, — відповів Ростов, погладжуючи рукою свого вмиленого донця.
— А я на французькій, ваше сіятельство, — казав ззаду Лаврушка, називаючи французькою свою упряжну шкапу, — випередив би, та тільки осоромити не хотів.
Вони ступою під’їхали до амбара, біля якого стояла велика юрма селян.
Деякі селяни поскидали шапки, деякі, не скидаючи шапок, дивилися на приїжджих. Два старих довгих чоловіки, з поморщеними обличчями і з рідкими бородами, вийшли з шинку і з усмішками, хитаючись і виспівуючи якусь недоладну пісню, підійшли до офіцерів.
— Молодці! — сказав, сміючись, Ростов. — Що, сіно є?
— І однакові які... — сказав Ільїн.
— Развес...о...оо...олая бе...се...бе...е...се... — виспівував селянин, щасливо усміхаючись.
Один селянин вийшов з натовпу і підійшов до Ростова.
— Ви з яких будете? — спитав він.
— Французи, — відповів, сміючись, Ільїн. — Ось і Наполеон сам, — сказав він, показуючи на Лаврушку.
— Виходить, росіяни будете? — перепитав селянин.
— А багато вашої сили тут? — спитав другий, невеличкий чоловік, підходячи до них.
— Багато, багато, — відповів Ростов. — Та ви чого це зібрались тут? — додав він. — Свято яке, чи що?
— Старики зібралися, у громадській справі, — відповів селянин, відходячи від нього.
У цей час по дорозі від панського дому з’явилися, йдучи до офіцерів, дві жінки і чоловік у білому капелюсі.
— У рожевому моя, цур, не відбивати! — сказав Ільїн, побачивши Дуняшу, яка рішуче підбігала до нього.
— Наша буде! — підморгнувши, сказав до Ільїна Лаврушка.
— Чого тобі, красуне моя, треба? — спитав Ільїн, усміхаючись.
— Княжна наказала спитати, якого ви полку і як ваше прізвище?
— Це граф Ростов, ескадронний командир, а я ваш покірний слуга.
— Бе... се... е... ду... шка! — виспівував п’яний селянин, щасливо усміхаючись і дивлячись на Ільїна, який розмовляв з дівчиною.
Слідом за Дуняшею до Ростова підійшов Алпатич, ще здаля знявши свого капелюха.
— Насмілюсь потурбувати, ваше благородіє, — сказав він шанобливо, але з певною зневагою до юності цього офіцера і заклавши руку за пазуху. — Моя пані, дочка генерал-аншефа Миколи Андрійовича Болконського, який переставився цього п’ятнадцятого числа, перебуваючи в скрутному становищі через темноту цих осіб, — він показав на селян, — просить
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Війна і мир 3-4», після закриття браузера.