Читати книгу - "Список Шиндлера"

То був важкий, напружений день у мансарді, сповнений чекань і вагань, куди ж бігти. Сусіди, напевне, також чекали. Можливо, дехто, не бажаючи терпіти це чекання, сам вийшов надвір із валізами, запакованими з надією, адже лунала своєрідна суміш звуків, яка вимагала спуститися й вийти, — приглушений галас, чутний з інших кварталів. А тут — тиша, така тиша, в якій можна почути, як порипують давні дошки будинку, відлічуючи твої останні й найважчі години життя в ньому. При тьмяному світлі дня Польдек і Міла жували свій чорний хліб, ті дві порції по триста грамів, які лишалися в господарстві. Галас операції докотився до рогу Венгерської, у довгому кварталі від них, а тепер, у пообідні години, знову відступив. Стояла майже повна тиша. Хтось безуспішно намагався спустити воду в туалеті на першому поверсі. У цю годину було майже можливо повірити, що про них забули.

Останній сірий день у їхньому житті в будинку № 2 по Юзефінській, попри похмурість, усе ніяк не закінчувався. Світла і так мало, гадав Польдек, то можна спробувати спуститися ще до того, як стемніє. Тож він хотів, поки тихо, сходити порадитися з доктором Г.

«Ну будь ласка…» — благала його Міла. Але він заспокоював її. Він піде не вулицею, а дворами — через мережу дір між будинками. Він навернув цілу гору заспокоєнь. На вулицях із цього краю, здавалося, не було патрулів. На перехрестях він зуміє не потрапити на очі випадковому ОД чи заблукалому есесівцю і прийде за п’ять хвилин. Люба, хороша, казав Леопольд, мені справді треба поговорити з доктором Г.

Він пішов чорними сходами у двір, через діру в стайні, не виходячи з дворів, і дійшов до бюро праці. Там він ризикнув перетнути широку проїжджу частину, тоді пірнув у двір трикутного кварталу, тут і там натикаючись на групки людей, які розносили чутки та обговорювали варіанти на кухнях, у сараях, дворах, коридорах. Він вийшов на вулицю Кракуса і опинився навпроти будинку лікаря. Перетнув вулицю, не помічений патрулем, що ходив коло південної межі гетто, у трьох кварталах звідти — там, де Шиндлер уперше побачив крайнощі расової політики Райху.

Будинок, де жив доктор Г., виявився порожнім, але у дворі Польдек зустрів наляканого чоловіка середніх років, і той розповів йому, що зондеркоманда тут уже побувала, а лікар із дружиною спочатку сховались, а потім пішли в каналізацію. Мабуть, так і треба робити, сказав той чоловік. Вони, есесівці, повернуться. Польдек кивнув; він знав тактику операцій, сам переживши не одну.

Він повернувся додому тим самим шляхом і знову спокійно перетнув дорогу. Але в будинку № 2 нікого не було, Міла забрала з собою багаж, усі двері стояли прочинені, кімнати порожні. Він подумав: а може, всі вони там, біля лікарні, сховалися — доктор Г., його дружина і Міла. Може, Г. взяли її з собою з огляду на те, що вона дуже хвилювалась, і на її поважну лікарську родину.

Польдек знову вибіг через стайню, альтернативними шляхами пробрався у двір лікарні. Немов зневажені білі прапори, з балконів обох верхніх поверхів звисали закривавлені простирадла. На бруківці лежала гора тіл. У когось із них були розбиті голови, викручені руки чи ноги. То, звичайно, не були останні пацієнти докторів Б. і Г. Цих людей було тут затримано і страчено протягом дня. Когось із них було ув’язнено нагорі, розстріляно там, а тоді викинуто у двір.

Коли потім Польдека питали, скільки їх було, він казав, що шістдесят чи сімдесят, хоча лічити тіла в цій піраміді він не мав часу. Краків був провінційним містечком, а Польдек був вихований як дуже товариська дитина на Подґужі, згодом у центрі: він часто ходив із матір’ю в гості до заможних і відомих людей міста. І тепер він упізнавав у цій горі тіл знайомі обличчя: давні мамині клієнти, люди, які питали його, як навчання в школі імені Костюшка, отримували швидку відповідь, пригощали його, симпатичне хлоп’ятко, цукерками й тістечками. Тепер вони ганебно лежать на очах у всіх, хто йтиме повз, у залитому кров’ю дворі.

Чомусь Пфефферберґові не спало на думку шукати тіла дружини і подружжя Г. Він немовби відчував, навіщо він тут. Він непохитно вірив, що колись прийдуть кращі роки, роки справедливого суду. Він також, як і Шиндлер тоді на пагорбі за Ренкавкою, почувався свідком.

Він розгубився, побачивши натовп людей на Венгерській, за двором лікарні. Вони рухалися до ренкавської брами з похмурою, але не сповненою відчаю млявістю заводських робітників вранці в понеділок, навіть не як уболівальники футбольної команди, яка програла. У цій хвилі людей він помітив сусідів із Юзефінської. Він вийшов із двору, несучи пам’ять про все бачене, немов клинок у рукаві. Що з Мілою? Чи хто знає? Вона вже пішла, сказали вони. Тут були зондеркоманди. Вона вже, певно, за брамою, іде туди, куди й усі. До Плашува.

Леопольд і Міла, звичайно, мали план на випадок подібних непередбачуваних обставин. Коли один із них потрапить до Плашува, хай другий намагається не опинитися за ґратами. Він знав, що Міла має талант ненав’язливості й непомітності, який може стати в пригоді в’язневі; але сильний голод може її змучити. Він носитиме їй харчі з волі. Він вірив, що це можна влаштувати. Однак то було непросте рішення: ошелешені люди, яких не дуже й охороняло СС, тепер рухалися до південної брами. Плашувські фабрики за колючим дротом були тим, про що більшість людей небезпідставно міркували як про безпечне і тривале місце.

Світло, попри пізню годину, було різким, ніби ось-ось мав піти сніг. Польдек зумів перейти дорогу і зайти в порожні квартири по другий бік. Йому було цікаво, чи правда вони порожні, чи там хитро або наївно причаїлися люди гетто — ті, хто був певен, що коли вже потрапиш у руки СС, то все скінчиться газовою камерою.

Польдек шукав ідеальної схованки. Він пішов провулками на дров’яний склад на Юзефінській. Дрова були дефіцитом. Тож не було великих споруд, де кололи б дрова чи складали їх. Найнадійніше виглядало місце за залізними ворітьми біля входу в двір. Їхній розмір і чорнота немовби обіцяли спокійну ніч. Пізніше він і не повірить, що так охоче обрав саме їх.

Він скулився за тією