Читати книгу - "Повість про останню любов, О. Каліна"

його батька були вже не такими болючими, скоріше нагадували стару рану, яка час від часу відкривалася та саднила. З Ігорем ми прекрасно ладнали. Доки діло не стосувалося ліжка. Тут нічого не змінилося: я так само ціпеніла від огиди. І боялася того, що Ігор це помітить. Я звик­ла до ситого, легкого, безтурботного життя. З Ігорем дійсно було легко! Він розв’язував будь-які проблеми: від виклику газової служби до покупки продуктів у магазині. Дорослий, розважливий, мудрий чоловік. А я дурепа набита, що сахалася від нього, як від прокаженого. Інколи мною заволодівало нестерпне бажання втекти від Ігоря та його любові світ за очі. Разом з тим нічого не хотілося змінювати в спокійному, впорядкованому житті.

Бувало, я думала: невже Ігор з його розумом, чуттєвістю, знанням людей і великим життєвим досвідом не розуміє, що я його не люблю? Ні, не так: люблю, але як друга, хорошого товариша, співмешканця, але не як ЧОЛОВІКА! Не може бути, щоб він того не відчував! Тоді чому ж терпить холодну дружину, котра підпускає його до свого тіла, лише зціпивши зуби? І ніколи не відкриє до кінця своєї душі?

Одного разу я довго спостерігала, як Ігор працює вдома над паперами, і в голові, наче бджолиний рій, укотре промайнули ці думки. Мабуть, Ігор угадав, про що я думаю. Наші погляди зустрілися.

— Я одержимий тобою, як ти — своїм… колишнім. І в мене багато терпіння. Ти навіть не уявляєш скільки. Колись настане день — і ти станеш моя вся, душею і тілом. І тоді я буду найщасливішою людиною на землі.

Я нічого не сказала. Я так хотіла, щоб його слова справдилися! Тоді б я не почувалася безсовісною нікчемою, яка користується любов’ю чоловіка, споживає її, як десерт.

….Через два роки я завагітніла вдруге. Ігор був щасливий. Я — ні. Моєю дитиною міг бути тільки Костя! Мій хлопчик — надзвичайно розумний, красивий, до всього цікавий малий непосида! Я не могла уявити поряд іншої дитини! То вже буде хтось чужий, не мій і непотрібний.

Історія повторювалася. Я довго не повідомляла Ігореві про вагітність. Але я жила з досвідченим лікарем — він здогадався сам. Він був чудовим батьком для Кості й ніколи не натякав на те, що хотів би мати від мене дитину, і я цього не прагнула. Не хотіла народжувати, але не знала, як сказати про це Ігореві. Після всього, що він для мене зробив, це б виглядало як… повна невдячність. Я почувалася нещасною і винною з усіх боків. А ще винуватила Ігоря (хоча це було й несправедливо): він же лікар, знає, як запобігти вагітності, чому цього не зробив? А чому він би мав це робити? У нас сім’я, цілком закономірно, щоб у ній народжувалися діти. Чому все так складно в моєму житті? Чому я не можу жити, як звичайні жінки? Радіти вагітності, чудовому, люблячому чоловікові? Що мені взагалі потрібно в цьому світі? Хто я така? Невже моральний виродок?!

Я так і не наважилася сказати Ігореві про своє небажання народжувати. Дивно, але ця небажана вагітність у перші місяці зовсім не дошкуляла мені, як це було, коли я носила Костика. Надії на те, що станеться викидень (чого гріха таїти, іноді я про це думала), не було. Ігор уважно слідкував за моїм здоров’ям. Напитися якихось ліків, аби отруїти дитину й спровокувати викидень, сміливості не вистачало.

Ігор ставився до мене, як до порцелянової статуетки. Мене це дратувало! Хотілося крикнути: «Я не гідна такого ставлення! Накричи на мене, вилай, обізви, може, навіть побий, тоді я знатиму, як захищатися і діяти! Але не будь таким терплячим і хорошим!»

Я терпіти не могла, коли Ігор брав мене за руку. Хотілося висмикнути її та втекти світ за очі, подалі від усього цього. Але в мене була дитина. Діти. Тож залишалося зціпити зуби й терпіти далі.

Як легко я виносила вагітність, так тяжко народжувала. Власне, мало не померла. Перейми тривали майже 15 годин. За всіма показниками я мала народити сама, пологова діяльність протікала нормально. От тільки такі сильні перейми! Господи, я й не знала, що можна відчувати такий страшний біль! Акушерка Інна, якій, мабуть, було наказано ходити за мною по п’ятах, не залишала мене саму ні на мить і все просила, аби я прилягла.

— Юліє, ну приляжте! Так краще буде! Я зможу вас оглянути як слід!

Мені було дивно й дратувало те, що хтось називає мене так офіційно, на «ви». Почувалася сторічною бабусею. Хоча було зрозуміло, що така шана мені перепала через Ігоря. Та я не могла лежати. Ні секунди! Ходила туди-сюди коридором, тримаючись за стіни, і просила, коли біль був особливо нестерпним: «Відпусти! Відпусти!!!» Мене й Інна страшенно дратувала. Хотілося взяти її за плечі, потрясти й закричати просто в обличчя: «Дай мені спокій! Не чіпай і не відволікай мене в боротьбі з болем! Я сама впораюся!» Та я того не зробила: Інна була хорошою людиною, це було написано на її світлому, чистому обличчі, до того ж вона просто виконувала свою роботу. Не думаю, що вона була дуже рада з того, що їй «підсунули» на догляд дружину начальника.

Пологи почалися, коли я вже майже знемагала від болю, а Інна хотіла телефонувати Ігореві та іншим лікарям, аби призначили кесарів.

Я сама дісталася до пологового залу, залізла на високий стіл. Сильна потуга — одна, друга.

— Дихай і тужся! — кричала Інна, забувши величати мене на «ви». — Дихай, кажу! Голівка вже з’явилася! Не можна, щоб вона застрягла в родових шляхах, бо покалічиш дитину.

Але я чомусь не могла тужитися! Як тільки набирала в легені повітря, тут же починала кашляти аж до задухи!

— Що ти твориш! — кричала Інна. — Скалічиш дитину, мамаша хрєнова!

Я знала, що я хрєнова мамаша цій дитині, але тужитися все одно не могла. Раптом Інна зробила якийсь дивний рух руками в мене між ніг, ніби викручувала лампу з патрона, і я відчула, як з мене щось випало. Дихати відразу стало легше, зігнуті в колінах ноги безсило опустилися на стіл.

— Слава Богу! — промовила Інна. — Дівчинка!

Я