Читати книгу - "Опанувати Елементи, NikaLerina"

Світ закружляв переді мною, а легені палали, та крізь шум у вухах я чула, як Рубер щось кричить, стискаючи мої плечі.

— Що ти надумала?! — повторив він, підвищуючи голос, а його дихання, жаряче мов вогонь, торкалося скроні. — Клянуся, якби я не встиг... — він не договорив, але його пальці ще сильніше стиснули мене.

Я намагалася зібрати докупи власні думки. Холодна плитка врізалася в спину, а волосся мокрими пасмами прилипло до обличчя та спини. Відчула, як вода стікає по шиї неприємними струмками.

— Р-ру... — прошепотіла я, намагаючись ковтнути бодай трохи повітря. — Я... я не...

Рубер вилаявся нахилившись ближче. Його очі відбивали вогонь — вочевидь, стримувати його ставало дедалі складніше.

— Ти могла... могла померти! — розлючено прошипів він, стримуючи тремтіння в голосі. — І все через якусь дурну примху, хто ж лізе в гарячу ванну після такого тренування? Чи це така репетиція самогубства, га?!

Від цих слів у мене всередині все похололо. Якусь мить я не знала, чи то від болю в легенях, чи від образи. Все дійсно так виглядало? Ну звісно ж.

— Це... не було... — спробувала заперечити, та лише закашлялася. — Я... не збиралася тонути... Я боролася, та... та щось затягнуло мене під воду.

— Щось? У ванній?— він звузив очі й уже не так голосно заговорив. — Що саме? Не кажи наче хтось напав, це неможливо.

Він гірко всміхнувся, але в його голосі відчувалася неприхована паніка.

Я заплющила очі, бо пам’ять про той голос і чорну воду була занадто свіжою й огидною. Мені здалося, що знову відчуваю на собі в’язку присутність... тіні. Вона точно сказала, що не має відношення до Скверни, а отже... хто вона? Зітхнувши, я похитала головою:

— Не знаю, що це було... але відчувала її присутність, ніби вона затиснула моє горло й насміхалася з мене. Сказала, що я отримала якийсь подаруночок...

— Подаруночок?! — він подався вперед, і мокре пасмо волосся впало йому на чоло, чітко окреслюючи лінію брів. — Ти усвідомлюєш, як це все звучить?

— Ні... я... — я важко зітхнула, обхопивши руками власні коліна. — Все сталося надто швидко, я навіть не зрозуміла.

Із хвилину ми сиділи мовчки. Я помітила, як плече Рубера ледь сіпається від глибоких вдихів — він намагався заспокоїтися. Раптом він гучно грюкнув кулаком по мармуровій плитці, насилу стримуючи спалах полум’я, який вихопився на долоню. Шматок плитки пішов тонкою тріщиною.

— Ти... — почав він, не дивлячись на мене, — не уявляєш, що я відчув, коли побачив, що ти лежиш під водою, мов нежива.  — Його голос хриплувато зірвався, він різко відвернувся, ніби соромився зізнатися в цьому почутті. — Не роби так більше.

Та я й не проти.

— Дякую... — нарешті проказала я й, дотягнувшись до його зап’ястка, ледь торкнулася, мовби перевіряючи, чи реальний він. — Ти врятував мене.

Рубер зітхнув, ковзнувши поглядом по мозаїці на підлозі, де все ще виднілася тонка тріщина від його удару, а потім на мить знову глянув на мене.

— Знаєш, — раптом проказав він, примруживши очі, — може, мені взагалі поставити біля ванни попереджувальну табличку, щоб ти не занурювалася надто глибоко?

Я пирхнула й розсміялася, хоч груди ще боляче стискалися. Принаймні, він уже жартує, а не кричить. Варто було ледь не втонути аби він відтанув.

— Слухай, а тепер, якщо можна, — я провела рукою по мокрому волоссю, — я б хотіла одягтися.

Рубер напружено стріпнувся — ніби лише зараз згадав, що витягнув мене з ванни, де я була без одягу, як і всі нормальні люди. У його погляді майнула дивна змішаність почуттів, та замість відвернутися, він лише підхопив мене на руки.

— Гей...

— Ти ледь не втонула, — пояснив він охриплим голосом. — Я допоможу.

Я трошки здригнулася від розгубленості, та просто завмерла в його обіймах. До того ж... приємно, коли тебе носять на руках, та ще й такий красень.

ТАААК!!!Так-так-так. Помутніння розуму! Каті, прийом!

Рубер не дозволяв собі навіть найменшого погляду вниз, увесь цей час цілеспрямовано дивився мені просто в очі — аж поки не поклав мене на ліжко. Обережно накрив ковдрою, ховаючи під нею моє мокре тіло.

— Ну... добре, дякую, — видихнула я, відчуваючи певне зніяковіння.

Рубер швидко поправив ковдру й відсапнув:

— Зараз я покличу лікаря, а потім ми зберемося разом, і ти все розкажеш, як було, — наказовим тоном промовив він.

І перш ніж піти, він на якусь мить завмер поглядом на моєму обличчі. Його очі тепер були теплі, без тіні тієї розлюченої напруги. Пару секунд — і він поволі нахилився ближче та невагомо торкнувся губами мого чола в короткому поцілунку.

Він дуже швидко випростався, чомусь не наважившись дивитися на мою реакцію, і майже одразу рушив до дверей залишивши мене наодинці з думками.

Я провела долонею по місцю, де він щойно торкався.

— У лоба? Що... як дитину поцілував?

Серце все ще трохи шаленіло від адреналіну й... від тих почуттів, які встигли прослизнути за лічені хвилини.