Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"

вперед, до незвіданих таємниць і страхітливої мети, що лежить за межами крижаної пустки, яка все так само безкінечно тягнеться попереду. Картер глянув на схід, де раніше височів велетенський гірський хребет уздовж всього Інґанока, і у світлі зірок побачив той самий щербатий обрис. Зараз у суцільній смузі траплялися розриви, вона була нерівною, поміж крутоверхими скелями зяяли ущелини: Картер пильно роздивлявся кожен вигин і схил химерного силуету, який, здавалося, разом із зірками якоюсь незбагненною, проте нездоланною силою вабив на північ.

Вони мчали з величезною швидкістю, тож Картерові доводилося неабияк напружувати зір, щоб розгледіти щось унизу; коли це просто над пасмом найвищих гір щось величезне затулило зорі, щось, що летіло паралельно з їхнім військом. Упирі його також помітили, бо він почув, як вони навколо перемовляються, і сам він на мить було подумав, що то велетенський шантак, значно більший, ніж пересічний представник його виду. Проте невдовзі стало зрозуміло, що Картер помилявся, бо тінь, яка летіла над горами, ніяк не могла належати птахові з кінською головою. Обриси, що вимальовувалися на тлі зірок, хоч і вельми нечіткі, нагадували увінчану митрою велетенську голову, чи то радше пару величезних голів, які — дивовижа! — летіли без крил. Картер не міг розібрати, з якого боку хребта вона летить, але незабаром зрозумів, що ті обриси, які він бачить, — це ще не вся з’ява, бо у прогалинах скель вона заступала собою все зоряне небо.

Тоді у гірському хребті з’явився розрив — там, де невисокий перевал, над яким блідо сяяли зорі, сполучав страхітливі підступи до загірного Ленґу з холодною пусткою. Картер уважно вдивлявся у просвіт між горами, намагаючись розгледіти повністю всю істоту, голову якої допіру бачив над гірськими вершинами, що приховували решту. Тепер вона летіла трохи попереду, і все військо пильно вглядалося у прогалину, де істота ось-ось мала з’явитися на повен зріст. Велетенська з’ява, яка линула над вершинами, наблизилася до перевалу, поступово сповільнюючись, наче розуміючи, що й без того випередила військо упирів. На якусь хвилину їхні лави застигли у вичікувальній напрузі, а вже наступної миті зринули обриси цілої істоти, і це була мить одкровення: вуста упирів зсудомилися у придушеному стогоні космічного жаху, а в душу мандрівника прокрався холод, який ніколи більше її не покидав. Бо той колóс, що виднівся понад хребтом, виявився лише головою — двома головами, коронованими митрами, — а внизу, серед жахливої пустки, окреслилося страхітливе, неймовірне тіло, якому належали ці голови; то була химородина розміром із гору, яка тихо і нечутно ступала; її потворні, наче у гієни, обриси чорною тінню зоряним небом, а гидотна пара коронованих голів сягала ледь не до зеніту.

Картер не зомлів, не закричав, бо ж був досвідченим сновидцем, але дивився на колóса із жахом і дрожем, коли це помітив, що над горами вимальовуються голови все нових і нових потвор, які нечутно ступали услід за першою. Позаду сунуло троє могутніх гороподібних прояв, які здіймалися, затуляючи південні зорі, і по-вовчому скрадливо рухалися вперед, їхні високі митри похитувалися у повітрі на висоті кількох тисяч футів. Тож вирізьблені в горах подобизни не сиділи застигло в тому страхітливому півколі на північ від Інґаноку, піднявши вгору правиці. Вони мали свої обов’язки і не збиралися ними нехтувати. Жахало передовсім те, що вони увесь час мовчали, навіть хода їхня не спричиняла жодного звуку.

Тим часом упир, який колись був Пікманом, віддав нічвидам наказ, і вся їхня армія злинула високо у повітря. Химерна колона здіймалася в небо, аж поки ніщо більше не заступало їм зоряного неба — ні сірогранітний хребет, ані різьблені і короновані гори, що вміють ходити. Внизу зосталася тільки пітьма, коли вони галасливими легіонами рушили на північ під завивання вітрів та невловимий пересміх крізь етер, і жодного разу ні шантак, ані інші незнані сутності не здіймалися з примарних рівнин їм навздогін. І що далі, то швидше вони летіли, аж поки, здавалося, перевершили швидкість випущеної з рушниці кулі і наблизились до орбітальних швидкостей планет. Картер не міг начудуватися, як при такій швидкості ще досі залишаються на Землі, хоча знав, що у вимірах снів простір наділений вельми химерними властивостями. Він був певен, що вони потрапили у край вічної ночі, хіба трохи дивувався з того, що сузір’я угорі трохи витяглись у північному напрямку, наче збираючись докупи спеціально, щоб викинути їхнє летюче військо просто у порожнечу за Північним полюсом, подібно до того, як витрушують крихти з мішка.

А тоді Картер нажахано збагнув, що більше не чує лопотіння крил. Рогаті й безликі істоти розпростерли свої перетинчасті крила і наче застигли у несамовитому вихорі, який зі свистом і стугонінням ніс їх уперед. Армія потрапила в полон неземної сили, і упирі з нічвидами були геть безсилі супроти цього потоку, який шалено і нестримно ніс їх на північ, туди, звідки ще не повертався жоден смертний. Нарешті попереду на крайнебі заблимотіла єдина крихітна іскорка світла, яка, поки вони до неї наближалися, здіймалася все вище і вище, під нею ж було непроглядне чорне громаддя, яке заступало зірки. Картер вирішив, що цей сигнальний вогник, либонь, палає на вершині гори, бо ж тільки гора може здаватися таким колóсом навіть із висоти, з якої вони на неї дивилися.

Вогник піднімався все вище і вище, а водночас ширилася і пітьма під ним, аж поки нерівна конічна громада закрила добру половину зоряного неба. Хай як високо летіло військо, а все ж блідий моторошний маяк нависав над ними, здіймаючись своєю вершиною понад усіма горами і нагір’ями землі, торкаючись порожнечі космосу, в якому обертаються таємничий Місяць і скажені планети. Та гора, що темніла перед ними, не належала до відомих людям. Найвищі хмари, що клубочилися внизу під ними, були хіба мрякою біля її підніжжя. Найзапаморочливіші висоти атмосфери ледь сягали її середини. Отак здіймався, несходимий і примарний, цей міст поміж землею і небом, чорний у вічній ночі, коронований кетягом незнаних зірок, які щомиті яснішали власним жахом і значущістю. Упирі, побачивши це видиво, вражено заскавуліли, а Картер здригнувся, злякавшись, що вся їхня армія, рухаючись із величезною щвидкістю, просто розіб’ється об онікс цієї циклопічної скелі.

А світло тим часом піднімалося вище і вище, аж поки не замерехтіло вже ледь помітно у найвищих сферах етеру, насмішкувато підморгуючи війську своїм вогником. На півночі тепер була тільки чорнота — страхітлива, кам’яна чорнота, яка простиралася від безмежних глибин до безмежних висот, і тільки блідий вогник недосяжно мерехтів на вершині всього світу. Картер уважніше придивився до нього і зрештою побачив чорнильно-темні обриси, які відтіняли цей вогник на тлі зірок. На тій титанічній вершині височіли вежі — моторошні вежі, увінчані банями, що наліпилися там жахливими суцвіттями і гронами, які не могли бути творіннями рук людських; бастіони і тераси, дивовижні та водночас загрозливі, здавалися маленькими чорними і безмежно далекими цятками посеред розсипу зірок, що диявольськи сяяли у найвищій точці надземної сфери. На вершині цієї найвеличнішої з гір стояв замок, який не могла осягнути жодна смертна думка, і в ньому палало те демонічне світло. Тож Рендольф Картер зрозумів, що