Читати книгу - "Правда про Росію, Астольф де Кюстін"

Подумайте про це: Час минає, блискавка блискає... Московський потік збирається, Атила рушає вдруге і ви загинете, як своєчасно не з’єднаєте свої сили, не зупините цього руїнницького бича.»

У середині минулого століття славний французький історик, Мішле назвав Росію «холерою» і просто остерігав: «Коли ми допустимо Росію до участи в європейських справах, то впустимо в Європу розпад і смуту». Російська пропаганда, казав Мішле — різноманітна й відповідна до кожного народу і кожної країни, ще вчора казали, що Росія — це християнство, а завтра скажуть — що вона втілення соціалізму. З її жахливим ладом, з її божевільними володарями — для Росії нема надії.»

Один з найвйдатніших італійських філософів та патріотів XIX ст. Джоберті сказав, що Росія послуговується всередині кайданами і вбивством, а назовні — пропагандою, шахрайством і найбільш зручними інтригами.

Англійський знавець Росії Давід Уркравт, як дипломат докладно знайомий з російськими справами та прагненнями поневолених народів, нагадував Англії про заповіт фундатора петербурзької імперії. Правдивий чи вигаданий, він абсолютно відповідає незмінній загальній лінії всіх російських режимів. Уркравт систематично звертав увагу на невпинні російські інтриги й закликав до гострого поборювання російської політики.

Англієць Гейвелок Елліс («Новий дух» 1892), пишучи про московські секти та Толстого, зазначав: «В усіх цих сектах ми бачили ціпкість, з якою москалі тримаються свого природного комунізму, общини та сексуальної свободи, Цей релігійний дух є лише іншим проявом духу, що виявляє себе в нігілізмі і це є ширший, глибший та цікавіший прояв» (с. 181).

Сам Л. Толстой у своїх нотатках 13 серпня 1865 року писав, що в Росії революція не буде проти царя і деспотизму, а буде проти земельної влаености. Знаний дослідник глибин московського життя англієць Стівен Ґраам, пишучи про всілякі верстви московського племени, неначе наслідує Кюстіна: «Московський міщанин про речі, які від ціни незалежні, — нічого не знає, або коли й знає, то глузує з них і ненавидить їх, замість опери, вони шлють грамофон, замість театру — кіно, замість національної літератури — дрантиві переклади, замість національного життя — жалюгідне мавпування сучасного англійського життя...»

Далі Ґраам надзвичайно влучно пророкував:

«Коли б одного разу московська нація стала зовсім покручей, то це було б найвіроломнішим, найпідлішим, найнебезпечнішим для Європи. Для такого спотворення Росії все є можливим; її дійсно улюблена засада — це запозичення. Вона думає за Ніцшем, що «все є дозволено» і через те «все» всі її засоби є мерзотні, все розпусне... Себелюбна, нахабна, тупа, гидка, невірна, в шлюбі замурзана, брудна, нездібна розуміється зрозуміти добре і правдиве в своїх сусідів і в житті — така є російська буржуазія.»

Але не ліпший і пролетаріат: «Шахтарі не мають культури, не мають смаку, навіть не мають почуття земельної власносте так, що коли по скінченні терміну праці вони одержать сотню чи тисячу фунтів, то їх найбільше турбує, як це все розтринькати, їх ідеалом щастя має бути «водка»... і все блаженство, яке вони осягли за гроші, лежить у цьому. Міас — це село золотих копалень... розташоване в мальовничій долині між височинами, але дивлячись зсередини — це правдиве пекло.»

4. МОСКОВСЬКІ ТВЕРЕЗІШІ ГОЛОСИ

Г. Федотов; І. Бунін; М. Горький-Пєшков; А. Салтиков; К. Лєонтьев; М. Лравдін.

МОСКАЛІ ТЕПЕР У СВОЇЙ ПРЕСІ НАМАГАЮТЬСЯ ЗА БУДЬ-ЯКУ ЦІНУ ЗДИСКРЕДИТУВАТИ КЮСТІНА, ГУКАЮТЬ НА КОЖНІМ КРОЦІ ПРО «КЮСТІНСТВУЮЩИХ» ЧУЖИНЦІВ, АЛЕ СЛІД НАГАДАТИ ЩЕ РАЗ, ЩО ЧИМАЛО СПРАВЖНІХ І ПОВАЖНИХ МОСКОВСЬКИХ АВТОРІВ У СВОЇХ ПОГЛЯДАХ НА СВІЙ НАРОД ВИСЛОВЛЮВАЛИ ДУМКИ, ВРАЖАЮЧЕ ПОДІБНІ ДО ДУМОК «НЕЧЕСТИВОГО» ФРАНЦУЗЬКОГО ПОДОРОЖНЬОГО — МАРКІЗА ДЕ КЮСТІНА.

Проникливий історик московської церкви Федотов (1886-1941) писав:

«У татарській школі на московській службі створився особливий тип... — московський тип, історично найміцніший та відстояний з усіх змінних облич руської національної фізіогномії. Цей тип психологічно являв мішанину північного великороса із кочовничим, влиту в форму йосифлянського православ’я. Що вражає в ньому насамперед у порівнянні з людьми XIX століття — це його міць, витривалість, надзвичайна сила спротиву. Без голосних воєнних чинів, навіть без жодного військового духу — на Москві вигасла київська поезія військової чесноти, — одним нелюдським зусиллям, витривалістю, більш потом, ніж кров’ю створив москвин свою потворну імперію. У цьому пасивному героїзмі, невичерпній здатності до пожертв полягала завжди сила руського солдата — до останніх днів імперії. Світогляд руського чолов’яги спрощений до краю; навіть у порівнянні із середньовіччям — москвин є примітивом. Він не міркує, він приймає на віру кілька догм, якими тримається його особисте та суспільне життя. Але навіть у релігії є дещо для нього поважніше, аніж догма. Це обряд, періодичне повторення приписаних рухів, уклонів, такою формулою сковує живе життя, не дає йому розлазитись у безладді, надає йому навіть красу зовнішнього побуту. Бо московський чолов’яга не позбавлений естетики. Лише тепер його естетика тяжчає. Краса стає благолєпієм, дебелість ідеалом жіночої принади. Християнство по викоріненні містичних течій «Заволжя» все більше перетворюється у релігію освяченої матерії: ікон, мощей, свяченої води, ладану, просвор та куличів. Дієтика годівлі стає центром релігійного життя. Ще ритуалізм, але ритуалізм страшенно вимогливий та морально ефективний. У своїм обряді, наче жид у законі, Москвин знаходить опору для жертовного чину. Обряд служить для згущення моральних та соціальних енергій.

У Московїї моральна сила, як і естетика, являється в аспекті важкости. Важкість сама в собі нейтральна — і естетично, і етично. Толстой — важкий, Пушкін — легкий, Київ був легкий, тяжка була Москва. Але в ній моральна важкість набирає протихристиянських рис; немилосердя супроти подоланих та розчавлених, жорстокість супроти знесилених та винних. «Москва сльозам не вірить...» Ясно, що в цьому світі не було місця для свободи. Слухняність у школі Йосифа була найвищою чернечою чеснотою. Звідси його поширення через Домострой у житті світського суспільства. Свобода для Москвина — річ заперечна, однозначна із розбещеністю, «непокараністю», «бридотою». (Г. П. Федотов «Новий Град» с. 150).

Один із найвизначніших сучасних московських літературних діячів, поет та прозаїк Іван Бунін (1870-1953) тверезо і правдиво оцінює свій власний народ, без звичайних брехливих перевалок:

«Народ русский — глубоко несчастный народ, но и глубоко скверный, грубый и главное лживый дикарь» (Бунин: «Воспоминания», Париж, 1952, стр. 182).

Максим Горький-Пешков 1923 року у своїй відомій статті про жорстокість москалів писав:

«Мені здається, що найяскравішою рисою московської національної вдачі є саме жорстокість, як гумор — англійської. Це — спеціальна жорстокість...