Читати книгу - "Правда про Росію, Астольф де Кюстін"

Далі йдуть слова, що торкаються вже урядової синодальної московської віри:

«У требнику Петра Могили є молитва, що освячує прибране або хресне побратимство. В найновішому виданні требника цю, дійсно християнську молитву, заступили молитвою про вигнання духа з одержимого цією вигаданою хворобою та про очищення посудини, опоганеної мишою.»

Московську архітектуру вшановує Шевченко зовсім кюстінівськими компліментами.

Під датою 17 вересня поет зазначує в чуваській столиці:

«Чебоксари. Якщо не більше, то щонайменше було в ньому пів на пів домів і церков і все старовинної московської архітектури. Для кого й на що вони збудовані? Для чувашів? Ні, для «православ’я». Головний вузол московської старої внутрішньої політики — православ’я».

Після відвідин служби в Ніжегородському соборі наш пост зазначає.

«В архиєрейській Службі, з її обставиною і взагалі декораціями я бачив щось тибетське чи японське і під час цієї лялькової комедії читається Євангеліє! Сама підла суперечність.

Нерукотворний велетенський образ, копія з котрого мене колись налякала в церкві св. Георгія, оригінал цієї індуської почвари, знаходиться у соборі й вартий уваги як пам’ятник старовини. Він перевезений із Суздаля в 1351 році».

Під датою 14 липня Шевченко написав:

«Москвин має вроджену нехіть до зелені, до цієї блискучої ризи, усміхненої матері-природи. Московська «деревня» — це, як висловився Гоголь, купа сірих колод з чорними отворами замість вікон, вічний бруд, вічна зима і ніде гілки зеленої не побачиш, хоч обабіч непрохідні ліси зеленіють. Московське село неначе навмисно витарабунилось на великий тракт з-під тіні цього непрохідного саду, вишикувалося в два ряди уздовж великого шляху, вибудувало заїзди, а на стороні капличку та шиночок та й нічого йому більше не треба. Незрозуміла нехіть до красот природи».

Під датою 6 вересня під час опису Самари поет висловлюється досить гостро: «Тільки но ми ступили на сходи (найкращого шинку), як обидва сказали в один голос: «Здесь русский дух, здесь Русью пахнет». Себто салом, паляницею й найрозмаїтшою гидотою. О Русь!»

Дещо повчального є й у нотатках з дня 3 листопада: «Москвини, у тому числі й ніжєґородци, багато дечого позичили і в європейців, між іншим і слово «клуб». Але воно цілковито не підходить «руському человеку». їм краще було б запозичитися подібним словом, а воно певно існує в мові китайців, від китайців, коли вже відкинули своє рідне «посідєлкі», що надзвичайно влучно окреслює московські дворянські зібрання. У європейців клуб має важливе політичне значення, а у москалів це навіть не «сход», а просто «посідєлкі». Вони збираються посидіти над картами, помовчати, поїсти, випити і, якщо випадково пощастить, — заїхати один одному по пиці».

Так само як Кюстін, Шевченко ставиться надзвичайно стримано до московських Поетів. У «Щоденнику» знаходимо кілька уваг на їхніх корифеїв: «Некрасов Не лише не поет, а навіть і віршороб неоковирний. Островський «Доходное місто», пише Шевченко, не сподобалося. Багато зайвого, що нічого не каже. І взагалі незугарно, особдиво жіноцтво не натуральне.»

«Прочитав оповідання графа Толстого — підроблена простота цього оповідання надто ясна» — «Драма Потєхіна» — «Суд людськой — не Божий» — дрантя з подробицями.

Отже й у Шевченка — подібно, як і в Кюстіна — таке саме вороже ставлення до Московщини, її церкви та літератури. У Шевченка виявляється також ворожнеча і до москалів, як народу. Кюстін, скільки б не кричали проти нього москалі, до простолюддя Московщини ставиться у своїм творі прихильно.

У розвідці Д. Донцова «Два антиподи» (Шевченко і Драгоманов) читаємо:

«Протицарські поезії Шевченка — часто повні злету прекрасного гніву виводять із себе врівноваженого (особливо в пошані до чужих) — професора Драгоманова. Ці поезії для нього: «речі, які просто противно читати всякому чоловікові з літературним образуванням і з простим смаком.» (Шевченко, українофіли і соціалізм, Львів, 1906, ст. 107).

Між іншим спеціально витикає він авторові «Сну» його «Картину царського двору» в тій поемі:

Дивлюся, цар підходить

До найстаршого... та в пику

Його як затопить!

Облизався неборака

Та меншого в пузо —

Аж загуло!... А той собі

Ще меншого туза

Межи плечі, той меншого,

А менший малого,

А той дрібних, а дрібнота

Уже за порогом

Як кинеться по вулицях

Та давай місити

Недобитків православних.

На цей опис Драгоманову «аж жалко дивитися», так все в нім по-дитячому описано.

Тим часом, ту саму ієрархію рабства — супроти вищих, і хамства — супроти нижчих — зауважує в миколаївській Росії культурний європеєць, подібний до Шевченка візіонер, маркіз де Кюстін, який у своїх подорожніх замітках 1839 року пише:

«В Росії «людина, яка лише дрібочку підноситься над юрбою, зараз отримує право... знущатися над іншими людьми, яким подає дальші удари, що сама одержала від вищих, щоб у болю, який спричинила іншому, знайти потіху на біль, що зазнала сама». (Кюстін, лист 22).

Як бачимо, Шевченко лише прибрав у вірші ідею про «моральні підстави» царського самодержавства, — ідею, яку не поминув своєю увагою вдумливий європеєць, яка викликала в нім майже той самий образ, що в нашого поета. Той образ був «несмачний» лише адораторові Росії — Драгоманову. Останній тут цілком погоджується зі знаним шевченкожером Бєлінським: «Бєлінський таїш сказав багато правди в своєму строгому суді про «Гайдамаки». «Замашек плохого піїти» справді чимало у Шевченка» — пише, осміюючи себе, український союзник того самого Бєлінського, який тішився із заслання Шевченка і хвалив за цю варварську помсту царя... (Д. Донцов — «Два антиподи», Вісник, Львів, 1938, Українська Думка, Лондон 1955, червень).

3. ЗАБУТІ ГОЛОСИ ПЕРЕСТОРОГИ

СВОГО ЧАСУ ЧИМАЛО ВИДАТНИХ ЄВРОПЕЙСЬКИХ ПОЛІТИКІВ ТА АВТОРІВ ВИСЛОВИЛИ НА АДРЕСУ РОСІЇ, ПОДІБНО ДО КЮСТІНА, ЧИМАЛО ВЛУЧНИХ ТА ГЛИБОКИХ СПОСТЕРЕЖЕНЬ.

На жаль, ці поважні голоси перестороги загубилися в гаморі сучасного метушливого життя.

У французькому Конвенті року 1795 Буасі Д’Анґля остерігав перед небезпекою, яка насувалася від Росії. Він казав: «Росія — гірський руїнницький потік, а щоб він не розлився, його конче треба спинити. Чи треба мені нагадувати, що вже шістдесят років, як Росія, ховаючи в собі дикунську силу, придбавши способи новітньої тактики поневолила Україну, знищила Кавказ, підбила Грузію, звоювала Крим, поділила Польщу...

Знаю, що мені можуть відповісти із повного підставою, Що російська імперія — це велетень на глиняних ногах, що корупція роз’їдає її, що рабство позбавляє її всякої енергії, що розширюючись вона тим самим готує свою руїну і що кожне її завоювання — це крок до