Читати книгу - "Обери мене, Тетяна Овчіннікова"

Увесь залишок дня ми з Гардом билися над розв'язанням проблеми безболісного від’їзду Єрмін. Ні, ми не боялися невдоволення з боку Вовчого краю, могли дати їм достойну відсіч. Але необхідно було детально описати проступок принцеси, добре хоч кристали вели запис, тому можна було не переживати за докази. Відпустив я товариша аж після вечері. Сам же покликав Зігріда та Стіга, аби ті допомогли мені підготуватися до сну. Шалено хотілося побачити свою пташечку, та я стримався, розуміючи, що ніколи не стану на шляху свого брата.
Не встиг я пересісти на ліжко, навіть ковдрою ще не вкрився, як до мене в спальню увірвався схвильований Вальгард. Я смикнувся підскочити, та так і залишився сидіти. Коли вже я звикну до того, що більше ніколи не зможу сам пересуватися на своїх двох?
- Що таке? – аби відвернутися від невеселих думок, звернувся до Гарда.
- Ейне! Ти маєш це побачити! – гарячково випалив завжди стриманий товариш.
- Про що ти?
- Дозволь запросити до твоєї кімнати Яхію. І ти все зрозумієш.
Все ще й гадки не маючи, до чого веде Гард, я лише кивнув.
І тепер сам ошаліло дивився, як до моєї кімнати заїжджає зовсім юний хлопчак. Так-так, саме заїжджає, сидячи у якомусь чудернацькому кріслі з двома величезними колесами. Саме їх і прокручував невідомий Яхія, штовхаючи крісло вперед. Ще два маленькі колеса, розташовані поряд зі ступнями, ледь чутно торохтіли по підлозі. І жодної краплі магії! Лише механізм. Як таке можливо?!
А хлопець у кріслі підкотився ближче, зупинився, чимось клацнув біля коліс і поштиво вклонився мені:
- Радий нашій зустрічі, Ваша Високосте! Але мене звати Ях’я. Без «і».
Я лише розсіяно кивнув. Голову заполонили думки. То цей хлопчина, виходить, теж не може ходити? Як і я. Але його засіб пересування значно кращий за мій паланкін. То хто ж він? Не тутешній, це точно. Чому Гард привів його до мене?
Поки я поринув у роздуми, хлопчина раптом підскочив і відважив справжній уклін, який належало робити перед особою королівської крові.
- Вибачте за неповагу, мій принце, проте я хотів продемонструвати усі можливості цього крісла, - шанобливо мовив Ях’я, все ще гнучи спину переді мною.
- Я не образився, - похитав головою у відповідь. І дозволив хлопчині розігнутися. Пильно вдивлявся у смагляве обличчя. Нотував чорні очі з незвичним розрізом. Десь я вже бачив… не такі, але подібні… Хтось дуже близький…
Сана! Б’юся об заклад, це точно її викрутаси! І хлопчина мав невловимо подібні до пташчиних риси обличчя. Гард неодноразово згадував про схожий винахід в Орлиних землях. І коли сам повернувся, і коли ми вперше побачилися з принцесами. Зауважував, що пташечка пропонувала. Тоді я не бачив переваг. Тому й заборонив згадувати. Який сенс?
А тепер я не міг вирішити, злитися мені на неї за самоуправство, чи розцілувати, бо не послухалася, але вчинила так, як буде краще для мене. Бо я вже точно розумів, що не відмовлюся від запропонованого засобу для пересування. Адже це саме для мене стоїть тут це крісло?
Ях’я підтвердив моє припущення:
- Ваша Високосте, не вважайте за зухвалість з мого боку, та я б хотів запропонувати вам спробувати скористатися цим кріслом.
Я кивав у відповідь, а сам уже спускав нерухомі ноги на підлогу.
- Вам потрібна допомога, аби пересісти? – поцікавився хлопчина.
- Ні, - відмахнувся я. – Лише підкоти крісло ближче, аби я міг дотягнутися.
Метикуватий хлопчина виконав моє прохання, показав мені важелі, які замикали колеса і відступив. Гард було кинувся на допомогу, та я кивком голови вказав, що впораюся сам.
І впорався. Дещо незвично було в порівнянні з паланкіном, проте нічого вкрай складного. За мить я вже зручно влаштувався на трохи вузькуватому сидінні й поглянув на хлопця, очікуючи подальших інструкцій.
- Ваша Високосте, далі вам необхідно поставити ступні на підніжку, щоб вони не зачепилися при русі.
Виконав і це. Коліна піднялися високо і схилилися вправо. Не дуже зручно, але воно того варте.
Ях’я скрушно похитав головою:
- Не думав, що ви аж настільки високий!
- До чого це?
- Ваші ноги. Вони не мали б так високо стирчати. Але то нічого. Завтра ж я виправлю цей недолік. Як і ширину сидіння. Вам же не зручно?
- Так, не дуже.
- Я просто й уявити не міг, наскільки ви, виявляється, кремезний!
Зауваження пропустив повз вуха. Натомість спитав:
- Чи можу я проїхатися?
- Звісно. Знімайте замки з коліс і – вперед!
І я пропав. Від знову здобутої свободи руху. Від незалежності. Об’їхав свої покої вздовж і впоперек, з незвички стомився, відчув біль у м’язах – руки та спину аж зводило судомами.
Ях’я першим побачив, що мені стає все важче, певно мав уже подібний досвід, бо підскочив до мене і наполегливо прибрав мої руки, що вже дрібно тремтіли, з коліс.
- На сьогодні з вас досить, Ваша Високосте! Позаду, на спинці, є спеціальні ручки. За бажання вас може штовхати помічник. Як це зроблю зараз я. Щойно ви завдали своїм м’язам зовсім інше навантаження – вони не звикли працювати саме так, хоча я й бачу, що ваше тіло міцне та треноване – це дуже добре! Але саме зараз ще й розміри крісла не відповідають вашому тілу, тому ви швидко стомилися. Коли ми виправимо це і ви станете частіше користуватися кріслом, вам буде зовсім просто. Мій батько може не вилазити з нього увесь день і чудово почуватися.
- Ваш батько? Він теж паралізований?
- Ні, у нього просто немає ніг. Проте це мало в чому його обмежує.
Доки ми говорили, Ях’я підвіз крісло разом зі мною до ліжка, а там мене підхопив Стіг і пересадив на матрац. Як давно ми такого не робили, адже я вже досить довгий час справляюся з таким самостійно.
Щойно я опинився на ліжку, як поряд опустився Гард.
- Ну то як, не заперечуєш? – поцікавився друг.
- Змовилися за моєю спиною? – не стримався я від шпильки.
- Звісно, змовилися, - усміхнувся він. – Але й за моєю теж. Бо про цю авантюру я дізнався лише тоді, коли сьогодні повернувся від тебе до своїх покоїв і виявив там записку від Лії.
Я лише скрушно похитав головою. Пташечко моя, як же ти переймаєшся через мене. Чи можу я вважати, що це особиста приязнь? Чи просто твоє щире серце прагне допомогти нікчемному принцу? Зовсім уже заплутався.
Зрозумів, що присутні все ще чекають на мою відповідь, тому зізнався:
- Невже я можу заперечувати? Звісно ж ні. Але маю до вас усіх прохання. Допоки крісло не буде підлаштоване під мене та я не навчуся вправно ним користуватися, нікому ні слова. Зрозуміло?
Мої піддані погодилися з поклонами. Ях’я вагався.
- І принцеса Алія-Ахсана особливо не має нічого знати! – наголосив спеціально для нього.
Хлопчина виявився тямущим, бо ствердно схилив голову. Хоч і запитав:
- Що я маю казати своїй пані, коли вона запитає – а вона запитає, повірте мені! – про те, як пройшла наша зустріч?
Я єхидно усміхнувся:
- Скажіть їй, що я вигнав вас у три шиї. І навіть слухати не став!

Неочікувано пізніше до мене знову прийшов Гард.
- Даремно ми збрехали Лії, - зауважив він з порогу.
- З чого такі висновки?
- Бачив би ти, як вона засмутилася. Ледь не плакала.
Невже моя пташечка так хотіла, щоб я скористався її подарунком? Це так важливо для неї?
Ледь не погодився дозволити розказати їй правду. Але вчасно згадав, що не лише аби провчити Сану, я змусив усіх мовчати. Зловмисник, який призвів до мого каліцтва, був зараз як ніколи близький до розкриття своєї особи. Мене він вже не вважав за вагомого супротивника, принаймні у плані руху. Тож коли він побачить, що я став більш незалежним у пересуванні, то може зачаїтися. І я не певен, що мені вдасться знову його виманити. Тому – мовчання. І Вальгард чудово це розуміє. Та от тільки чомусь повважав за потрібне довести до мого відома почуття пташечки.
Після таких новин про сон не було й мови. Тому попросив хлопців віднести мене туди, де від мого неспання буде більше користі – до бібліотеки. Та не встиг я прочитати й кількох сторінок, як почув, що до книгосховища наближаються легкі кроки. Накинув на себе ілюзію невидимості якраз тоді, коли прочинилися двері.
Сана, хто б сумнівався. Розлючена та рішуча. Певно явилася, щоб самотужки умовити мене. Ні, пташечко, зараз не час нам бачитися. Бо тоді, боюся, я піддамся на твої умовляння і всі свої здобутки пущу коту під хвіст.
Орлиця розгублено озиралася, кинула погляд на розкриту книгу, а тоді зосередилася точнісінько над моєю головою. Свята Іскра, я забув погасити світляка! А що як вона здогадається? Адже я вже неодноразово прикривав нас ілюзією. Але ні, не здогадалася. Бо розгублена і розчарована вийшла з бібліотеки.
Вибач мені, пташечко! Я обов’язково зізнаюся тобі в усьому, хай тільки прийде час і зловмисник буде покараний.